Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Давай, давай!.. Не затримуй!..

Спершу я розрізняв обличчя — кока Гришї, стернового Вані, боцмана та інших. А потім окремі люди злилися в моїх очах у два рухливих ланцюжки, які ритмічно погойдувались, нахилялись, розгинались, вимахували руками. Посередині між цими двома ланцюжками пливли кошелі. Від мене — з рибою. До мене — порожні. А самої риби начебто й не меншало…

У голові в мене почало паморочитись. Перед очима попливли сиві кола. Я зібрав усю свою силу, щоб не впасти, бо це було б ганебно. Ці суворі люди, звичні до тяжкої фізичної праці, загартовані холодом і спекою, штормами і шквалами, тільки посміялися б з мене, мовляв, де він узявся серед нас, оцей кволий хлопчисько, мамин синок?..

Я нагинався й розгинався, набирав підсакою рибу і кидав її в кошелі, хоч почував, що мене вже покидають останні сили…

Нарешті, мов крізь сон, я почув:

— Шабаш! Трохи й для себе риби залишимо. А то що їстимем, як справді заштормить.

Робота припинилась. Люди кидали підсаки, кошелі, витираючи піт з розчервонілих облич, жадібно — нахильці — пили воду з дерев'яних барилець, які моряки називають анкерками, закурювали, розмовляли.

А зі мною коїлось щось незвичайне. Я радів, що не кинув підсаки, не вийшов передчасно з гурту, а вистояв, як і всі. Для них це була звична буденна робота. А для мене це було незвичайне.

Я вистояв!

Я не залишив роботу, а тримався до кінця!..

До мене підійшов високий і широкоплечий у своєму парусиновому одязі чоловік, з яким ми працювали поруч. Під час роботи він начебто й не помічав мене. А тепер заговорив:

— А хто ж ти, що я тебе не знаю?

— Я новенький… Юнга із шхуни.

— Чи ба! — аж наче трохи здивовано скрикнув рибалка, приглядаючись до мого незасмаглого й необвітреного обличчя. — А чого ж ти на шхуні! У школу не ходиш, чи що?

— У нас канікули, — пояснив я. — Це я на час канікул — юнга.

— Ага, — сказав рибалка. — Либонь, важко з незвички?

— Важкенько було, — зізнався я.

Рибалка по-дружньому поплескав мене по плечу.

— Нічого. Здоровіший будеш… Щасливо тобі плавати.

— Дякую, — відповів я, почуваючи, що все моє тіло б'є радісний дрож, викликаний цією коротенькою розмовою.

Сонце вже сіло, червоно позолотило море від краю до краю. Часом по цій позолоченій воді пробіжить невидимий вітерець, і знову стане тихо.

Ну, який тут справді шторм? Хто це вигадав? Видно, помилились синоптики цього разу!

Але той самий рибалка, що розмовляв зі мною, мабуть бригадир, звернувся до дяді Власа:

— Встигнеш, Власе Микитовичу? Щось тривожно у мене на серці.

— Треба встигнути, — твердо відповів дядя Влас. — Мені відстоюватись не можна. Риба в трюмі.

— Ну, щасливо! — сказав рибалка.

Дядя Влас підкликав боцмана:

— На палубі закріпити все по-штормовому.

Тут уже боцман нікому не передовіряє. Сам обходить шхуну від носа до корми, до всього приглядається, пробує руками, а що треба, то й міцніше принайтовує з допомогою матросів. Я теж ходжу за ним і допомагаю йому.

А ще за кілька хвилин — і знайома команда:

— По місцях стояти!..

Нітрохи перепочинку! Дорога кожна хвилина.

Ми знову в морі.

Я вільний. Можна піти в кубрик, лягти відпочити. Але йти у кубрик не хочеться. Я сів під стерновою рубкою і почав дивитись у море. Зустрічний вітер шарпав на мені одяг, але було не холодно. Застебнута на всі ґудзики парусинова куртка, яку дав мені боцман замість моєї мокрої, таки добре захищала від вітру і води.

Темніли одночасно море і небо. Тільки небо було мовчазне, грізно-спокійне, а море гойдалося, бурунилось у сутінках і дедалі густіше вкривалося білим шумовинням. Вітер то падав, то несподівано налітав на корабель підступним розбишакою.

Нарешті і небо, і море зникли в чорноті ночі, і вже нічого не стало видно. Я зайшов у стернову рубку. Тепер обличчя у Вані було зосереджене, а сам він увесь зібраний і напружений. Та й не диво: хвиля збивала судно з курсу. Важко стояти за кермом, коли хвиля б'є в корму. Міцно треба тримати штурвальне колесо. Бо так і дивись, що вирве з рук. Незчуєшся, як розверне шхуну та й поставить бортом під удари вітру і хвиль. А це — небезпечно, перекинути може…

— Чому не спиш? — спитав Ваня.

— Не хочеться.

— А я б оце придавив комарика так хвилин двісті… Іди відпочинь трохи. Бо ось скоро як почне давати в праву та в ліву скроню, то й на ліжкові не втримаєшся!