Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Діти, сьогодні ви будете писати твір на тему: «Як я провів канікули». Кожен з вас опише те найцікавіше, що стало ся за цей час.

Марія Степанівна була така ж, як завжди, суха й холодна і, як завжди, в своєму темно-синьому костюмі. Мабуть, вона думає, що коли надіне щось веселіше й вільніше, то не буде схожа на справжню вчительку.

Обізвався Ілько:

— А що писати, коли у мене нічого цікавого не було??Марія Степанівна кинула на нього гострий погляд.

— Якщо тобі немає про що писати, то напиши, як бички ловив.

— Тепер уже бички не ловляться, — сказав Ілько тихо, але так, що в класі всі почули і засміялися.

Марія Степанівна стиснула губи і мовчки ждала, поки сміх уляжеться.

— Беріть папір і пишіть, — тільки й сказала вона, коли в класі стало тихо.

Кому-кому, а мені було про що писати. Але після такого початку я раптом відчув, що мої враження від походу на шхуні «Зоря» ніби зблякли. Ніяк не виходила перша фраза. Що не напишу, а мені все здається, що не так. Я порвав один аркушик, другий.

— Лебідь, я сказала писати, а не папір рвати.

— У мене не виходить.

— Ще б пак… — кинула Марія Степанівна.

Що вона хотіла сказати тим «ще б пак», я так і не зрозумів. У Маринки було вже з півсторінки. Павка навіть забув поправляти свої окуляри і скрипів, скрипів пером. І навіть Ілько, хоч і йорзав по парті та куйовдив свого вогнистого чуба, але все ж щось писав. А я ніяк не міг почати…

Нарешті написав: «За час канікулів я побував у морі на шхуні «Зоря»…» І вже перо моє не зупинялось. Я писав про те, як уперше в житті чистив картоплю та драїв мідну каструлю, як дружно ми вантажили рибу, як я стояв біля штурвала, писав про шторм і про смерч…

Дзвінок захопив мене зненацька. Я навіть не закінчив трохи. І, може, вперше за все своє життя пошкодував, що урок такий короткий!..

З хвилюванням ждав того дня, коли нам буде повернуто роботу.

І ось…

— Левко Лебідь…

Ніби удар грому: першим називає мене.

Я схоплююсь за партою, стою, жду. Марія Степанівна дивиться на мене так, ніби вперше бачить.

— Левко Лебідь, — говорить вона тепер уже до всього класу, — написав найкращу, найцікавішу роботу…

Такого ще звіку і зроду не було! Щоб оце я — і найкращу роботу?.. Найгірші були, а щоб — найкращу?!

А може, вона глузує з мене і зараз почне знущатися над кожним моїм реченням? Адже вона вміє!..

Але ні, Марія Степанівна ніби не глузує:

— Під час канікул Левко Лебідь плавав на рибальській шхуні. Він досить детально і, я б сказала, мальовничо описав цей свій похід. Послухайте всі роботу Лебедя…

Вона читає. А я сиджу як на вогні. Не знаю, куди мені треба дивитись, на неї чи на учнів. Тільки відчуваю, що мої губи ворушить і смикає радісний усміх.

— От бачите, — каже вона, закінчивши читання, — що значить, коли людина взяла участь у корисному ділі. У неї одразу ж і нові спостереження з'явилися, і нові знання… За цей твір ставлю Левкові Лебедю п'ятірку…

П'ятірка! Цікаво, як вона виглядає на папері під моїм твором? Мені не терпиться швидше одержати роботу і глянути… Але Марія Степанівна каже далі:

— Це ще не все. Сьогодні Лебідь у нас взагалі іменинник. Від екіпажу шхуни до школи надійшов лист, в якому моряки хвалять Левка за сумлінне виконання обов'язків юнги. Я хочу вас з цим листом теж ознайомити…

І вона читає листа.

Раніше я думав, що цей лист приголомшить Марію Степанівну, а виявилось, що приголомшений я. Бо хоч я і знав, що такий лист має бути, але зараз він для мене — несподіваний, бо я ж і сам вперше чую, що саме про мене написано.

— Правда, мені здається, що Левка Лебедя перехвалили, — каже Марія Степанівна. — Боюсь, щоб він після цього не зазнався. Але я хочу сказати Левкові, що цю похвалу треба виправдати успішним навчанням і доброю поведінкою…

П'ятірку одержала й Маринка. І — Павка. І ще кілька учнів.

Уже кінчався список, а Ілька вода чомусь не називала. Нарешті у неї на столі лишився тільки один аркушик паперу, і вже тоді вона сказала:

— І остання робота — Ілька Заруби…

Ілько підвівся і втупився очима в Марію Степанівну.

— Ількові я поставила двійку. Але його роботу теж треба прочитати для всіх. Мені здається, що Заруба вирішив поглумитися з усіх нас. Та поглумився він тільки з самого себе. Ось послухайте…

І Марія Степанівна почала читати:

— «Всі канікули я тільки те й робив, що ловив бички. Першого ж дня, як тільки нас розпустили, я купив на базарі піввідра морських рачків і гайнув на море. А на морські рачки здорово бичок іде! Тільки опущу гачок у воду — і вже тягну, прямо аж рука заболіла!.. До вечора я їх натягав штук сто. І одного морського чорта спіймав. Страшний такий, як і всі чорти!.. Бички були різні, великі й маленькі. А один такий, що хто не бачив, той не повірить. Ну, не менше як з півметра! От-такезний!.. Де він такий узявся в Чорному морі, й сам не знаю. Мабуть, приплив з Великого, або Тихого океану…»