Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Клас гримнув від реготу.

— Ні, ви послухайте ще, — сказала Марія Степанівна і стала читати далі. — «Голова в цього бичка була така, як середній кавун, очі — як дві добрі картоплини, а хвіст хіба тільки трохи менший, ніж у дельфіна. Такої й сковороди немає, щоб його засмажити… А одного разу мені було таке. Наловив я штук з двадцять бичків, нанизав їх на шворку, прив'язав до каменя, щоб не відірвались, і пустив у воду. Ловлю собі далі. Коли це як підпливе якась риба, здоровенна-здоровенна, як ударить хвостом по воді, а тоді — хап оті мої бички разом із шворкою! Хапнула і зникла. Я навіть не встиг роздивитись, що воно таке було. Але щось дуже схоже на акулу. Отож я й думаю, що акулу можна спіймати на бичків, треба тільки мати міцну шворку. Оце як будуть ще одні канікули, спробую…»

Далі читати не було змоги. Учні так сміялись, що, крім їхнього реготу, нічого не було чути. Ілько вертів своєю червоночубою головою в усі боки і теж сміявся разом з усіма. Було ясно одне: він навмисне наплів усяких дурниць.

Коли, нарешті, пересміялися, Марія Степанівна звернулась до Ілька:

— Скажи, Заруба, навіщо ти написав оцю нісенітницю?

— А щоб цікаво було… Ви ж самі наказували…

Як тільки задзеленчав дзвінок на перерву і Марія Степанівна вийшла з класу, Ілько одразу ж і забув і про свій твір, і про двійку, так, наче нічого й не сталося. Першим опинився в коридорі. Комусь підставив ногу. Когось із дівчат смикнув за косу… Але до нього підійшов Павка і, поправляючи окуляри на носі, запитав:

— А ти все-таки скажи, навіщо ти написав оте все? Підійшли ще хлопці та дівчата, оточили Ілька та Павку.

— Щоб ти, дурню, спитав, — глумливо відповів Ілько.

— Я тебе як голова загону питаю! — потемнів на виду Павка.

— Чого ти до нього присікався? Він же здорово написав! — вступився за Ілька Сашко В'юн.

— Авжеж, здорово! Хоч насміялися досхочу! — підтримали його й інші.

Павка трохи розгубився. Він не чекав, що в Ілька ще й захисники знайдуться. Але й відступати не збирався:

— Та це ж справді як знущання!..

Але Ілько вже пішов у наступ:

— А ти чув, що вона сказала?.. Чув?..

— Хто сказав?

— Хто, хто!.. Марія Степанівна твоя!

— А що вона сказала?

— Ото ж то й є!.. — загадково вигукнув Ілько.

— Та ти не говори тут ребусами і не викручуйся!..

— А чого мені викручуватись? — кокошився Ілько. — Напиши, каже, як ти бичків ловив. От я й написав.

— Вона пожартувала, — уже спокійніше сказав Павка.

— Ну, і я пожартував, — відповів Ілько, знову набираючи незалежного вигляду. — А якщо я бички ловлю, то й що? А може, ми їх їмо дома?..

— Хто ж каже… — не знав що відповісти Павка. — А тільки погано все це може закінчитись для тебе.

— Гірше не буде, ніж є, — сказав Ілько. Він засміявся лихим сміхом.

А мені чомусь було його шкода…

— Левко, ти дома!.. А ходи-но сюди. Бери папір, олівець, та будемо метикувати. Одна голова — добре, а дві — краще.

Я одразу ж відклав книжку і пішов до дяді Власа.

— Був я оце в твоїй школі. Подивився майстерню. Поговорив 8 директором, з керівником класу. Домовились.

— Справді? — радісно вигукнув я.

— Авжеж, справді. А чому ти так здивувався? Чи ти, може, думав, що ото тоді побалакали на шхуні, та я й забув?

Мама принесла на стіл вечерю. Але чай так і захолонув у склянках. А ми сиділи і списували аркуш за аркушем.

— Отут поставимо столярні верстаки, — показував дядя Влас, намалювавши план майстерні. — Тут стане свердлильний верстат, а отут слюсарний. Посеред майстерні, ось так, обладнаємо стапелі…

Я аж на стільці совався, так мені хотілося все це швидше побачити.

Дядя Влас зауважив:

— Тільки ти не гарячкуй. Є така приказка: спіши поволі. А то вийде, як у того коваля-невдахи, що починав робити плуг, а вийшла швайка.

Коли ми покінчили з планом майстерні та списали на папір верстати й інструменти, які нам потрібні, дядя Влас сказав:

— А тепер давай поговоримо про твоїх друзів. Хто з них на що здатний. От ти, скажімо, кого взяв би на таке діло?

— Ілька взяв би, — сказав я твердо.

— Такий він уже надійний?

— Авжеж.

— Ну, Ілька. А ще кого?

— Маринку…

— Та вона ж дівчина.

— Ну й що? — раптом спалахнув я. — А якщо вона така, що за всякого хлопця справиться! І вчиться на п'ять!..

— О, це вже інша річ, — усміхнувся дядя Влас. — Це добре, що дівчина — і така бідова.

Я ще розказав про двох-трьох, але далі ми й не пішли.

— Ну, гаразд, — встав із-за столу дядя Влас. — В роботі ближче з кожним познайомимось. Людина себе в ділі показує.