Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Мені ще треба було довчити фізику, але я довго не міг зосередитись. Заснув пізно.

Наступний день у мене видався справді щасливий.

По-перше, моя новина про бот, як і треба було чекати, викликала серед учнів бурхливе захоплення. По-друге, я на четвірку відповів фізику.

Бентежило тільки одне: закінчувались уроки, а дяді Власа ще не було, хоч він твердо обіцяв бути. Як не прийде, то хлопці скажуть, що я брехун, та ще й на сміх підіймуть.

Але не встиг відспівати останній дзвінок, як у дворі обізвалася сиреною вантажна автомашина. В її кузові під вологим від мряки сірим брезентом видувалися якісь речі.

Ми висипали на подвір'я. Вийшов і Євграф Євграфович. Привітався до дяді Власа, який виліз з кабіни, і вони почали про щось говорити.

А тим часом з кузова зіскочив стерновий шхуни «Зоря», Баня, підійшов до мене, простяг руку:

— Привіт, Левко! Що ж це ти не показуєшся на очі?

— Добрий день, Ваню, — відповів я, пишаючись перед товаришами своїм знайомством з ним.

— Як живеш?

— Усе гаразд. Що це ти привіз?

— А це ж для вас. Верстати, матеріал деякий. Влас Микитович такий чоловік, що і з-під землі дістане. То це ви самі собі бот робитимете?

— Будемо, — відповіло кілька голосів.

— А командиром бота хто у вас буде? Левко?

Я почервонів до самих вух.

— Не знаю…

— Чому ж не знаєш? У тебе ж — неабияка морська практика! Он у який штормягу на шхуні плавав!

Я був на десятому небі. Така розмова в присутності хлопців!

Навіть Ілько, який завжди поводився незалежно, і той зараз заздрив мені.

Підійшов дядя Влас.

— Ну, братики мої, до роботи!

Почали розвантажувати машини. Зняли з кузова два столярні верстати, не нові вже, видно, що були в роботі, але цілком справні. Віднесли в майстерню ящик із струментом, відволокли дерев'яні балки і дошки.

А коли закінчили, Євграф Євграфович наказав усім повернутись до класу.

Тут він сказав, що відтепер ми — учнівська виробнича бригада. І маємо перед собою конкретне й цікаве завдання — збудувати моторно-парусного бота. А як збудуємо, будемо влітку в море ходити, морську справу вивчати. А завтра у нас недільник. Обладнуватимемо майстерню.

Зі школи ми з Ільком повернули до берега, щоб подивитись на ті боти, що стоять у порту. Раніше ми на них не звертали уваги — ну що ж, боти та й боти! — а тепер вони нас зацікавили.

— Скоро й наш загойдається біля причалу, — сказав Ілько.

— А як ми його назвемо?

— Як?.. «Альбатрос» або «Буревісник».

— Ні, такі вже є, — заперечив я. — Краще «Піонер», щоб усі знали, що це — наш бот, а не чий-небудь.

Ми засперечалися. Але потім вирішили, що сперечатися ще рано, і пішли додому.

Ранок видався похмурий, туманний. У нас на півдні такі ранки бувають часто пізньої осені чи ранньої зими. По сірих вікнах повільно сповзали поодинокі краплини, залишаючи покручений слід.

Дядя Влас вийшов з своєї кімнати у старому, поношеному кітелі і в старих штанях, що на колінах аж побіліли.

— А ти, Левко, чому ж не переодягаєшся? — спитав він, побачивши мене в тому одязі, в якому я ходжу до школи.

У мене десь були старенькі штани, які я трохи розірвав об сучок, коли змагався з Ільком, хто вище видереться на дерево. Була й тужурка, з якої я програв хлопцям половину ґудзиків. Були й старенькі черевики з побитими носками. Але навіщо я надіватиму те старе шмаття? Та й виріс я з нього. І я відповів безтурботно:

— Нічого іншого немає.

— Хай іде в цьому, — сказала мама. — Бо старе десь шукати треба. Не пригадую, куди я його приткнула.

— Негоже так, — глянув докірливо на мене й на маму дядя Влас. — На роботу ж ідеш, а не на гулянку. Зіпсуєш добрий одяг, а потім будеш у тата новий просити. Давай удвох пошукаємо твоє старе вбрання…

Мені соромно було, щоб дядя Влас шукав зі мною мій старий одяг.

— Я зараз сам…?І таки переодягся.

Ми йшли до школи і розмовляли. Але про що розмовляли? Знову ж таки про той самий одяг. Наче я зробив і геть яку провину, що не хотів переодягтися в старе! Дядя Влас не докоряв мені, не повчав, як це любить робити тато, а розповідав, скільки людської праці вкладено в оті мої звичайнісінькі штани та сорочку.

— Не задумувався ти над цим, — казав дядя Влас, — то й не знаєш. Думаєш, що воно само десь береться… Балуваний ти, Левко, — тільки й сказав наприкінці дядя Влас.

На шкільному подвір'ї нас уже ждали учні. Всі вони теж були в старому. Маринка прийшла в спортивних шароварах і коричневому плетеному светрі. На що вже Марія Степанівна, яка, здається, й народилась у своєму темно-синьому костюмі, і та була в чоботях та зеленій фуфайці.