Енн Файн - Борошняні немовлята

Вже от-от мав настати той блаженний час…

Пан Картрайт зсунув своє об’ємне тіло зі стола і став на ноги. Недарма позаочі його називали Старим Бецманом.

— Замовкніть! — загорланив він, розтинаючи всі шари галасу за раз. — Усе! Я вже ситий по горло! Зараз буде дзвоник, тому ми, хай там що, маємо покласти край цій справі. Я вас попереджаю, 4-В, перший хлопець, який видасть у цьому класі будь-який звук — навіть найтихіший — буде змушений занурити свою руку в коробку і витягнути бюлетень. Що там буде написано — те і стане темою вашого проекту.

Раптом запала абсолютна тиша. Може, розумаками їх і не назвеш, але кожнісінький з учнів був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти: дурне діло — бути винним перед рештою класу за три довжелезні тижні скніння над якимось проектом, створеним доктором Фелтомом задля доведення захопливості таких справ, як шиття, чи куховарство, чи домашнє господарство.

Здавалося, ніхто й дихнути не смів. Пан Картрайт навіть чув щебетання пташок за вікном.

Аж раптом, без попередження, чари розвіялися.

Двері в клас відчули на собі немилосердний удар ззовні. Ручка заскреготіла, дверні панелі затрусилися.

У клас зайшов незграбний парубчисько-велет.

Гостя зустріли шквалом захвату.

— О, дурило, здоров!

— Хто останній прийшов, той щигля знайшов!

— Сайм! Ми тобі притримали місце!

— О, ну нарешті ти нас знайшов, дурню набитий!

— Голова на плечах не тільки для краси , Саймоне Мартін!

Саймон Мартін… Мартін Саймон… Он воно що!

Пан Картрайт звично вмостився на столі. Ось і знайшлося пояснення. Усе так просто. Звичайнісінька канцелярська помилка.

Мартін Саймон… Саймон Мартін…

Він дозволив хвилі піднесення котитися класом ще протягом кількох секунд.

— Сайме, де це ти був ?

— Трохи застряг, — з гордістю заявив новоприбулий. — У класі доктора Фелтома.

— У доктора Фелтома!

Покотилася ще одна хвиля реготу. Цього разу навіть пан Картрайт не зміг стримати усмішки, коли спробував уявити цього здоровенного, рославого шалапутника серед розумників з класу доктора Фелтома.

— Я їм, той-во, казав, що мені там не місце. Але хіба ж хто слухає? Та ніколи. Аж поки не з’явився той ботан і не врятував мою шкуру. І навіть тоді…

Пан Картрайт розумів: якщо дати Саймону можливість понити, то його вже не зупиниш, тому він, не зволікаючи, простягнув пластикову коробку з бюлетенями своєму новоспеченому учню.

— Витягни один бюлетень, — сказав учитель.

На обличчі Саймона Мартіна вираз незадоволення змінився виразом занепокоєння.

— Це ще нащо?

— Тягни бюлетень, — пан Картрайт вдався до наказового тону. — Зараз же.

Саймон Мартін занурив руку і витягнув бюлетень, на якому, як виявилося, відповідь була написана найакуратніше.

— Що там?

Кілька секунд хлопчина витріщався на аркуш паперу. Він нахмурив свої масивні брови-гусениці, намагаючись розібрати ідеальний почерк Мартіна Саймона.

— Рожв… розв… розветок ди-ти-ни, — прочитав він уголос, затинаючись.

— Розвиток.

Пан Картрайт зумів втиснути своє виправлення за мить до вибуху.

— Це що, про дітваків ?

— Пане, ми не будемо возитися з малечею .

— Це дівчача справа! Серйозно!

— Я теперка взагалі перестану ходити на уроки. Ну, поки це все не закінчиться.

— Сайме, це все через тебе!

— При чому тут узагалі наука ? Та нас просто надурили !

— Сайме, тягни ще раз!

Вмить пан Картрайт викинув уміст коробки в смітник. Бюлетені полетіли вниз — на пожовану їжу, яку раніше виплюнув Луїс Перейра.

Пан Картрайт почав гортати методичні вказівки до конкурсу наукових досліджень, які підготував доктор Фелтом. Ну що за кепський початок триместру! Чому той Фелтом не може робити так, як в інших школах, і приділяти увагу дивам науки лише останніми тижнями перед канікулами, коли на такі класи, як 4-В, вже ніхто не звертає уваги? Одвічна проблема, коли до справи беруться ентузіасти. Вони ніколи не зважають на слабкості інших.

Знайшовши врешті потрібну сторінку, пан Картрайт підвищив голос, немов от-от мав оголосити переможця премії «Оскар», і урочисто заявив:

— А експеримент, який доктор Фелтом вибрав для цієї теми, називається…

Учитель окинув поглядом клас. Він ще навіть нічого не сказав, а на нього вже дивилася ціла когорта незадоволених облич.

— Борошняні немовлята!

Відразу ж презирство учнів витіснилося повним нерозумінням.

— Пане?

— Борошняні немовлята чи порохняві немовлята?