Несподівано для себе він відчув утому через усю цю метушню й почав швидко крокувати між рядами парт, підганяючи учнів:
— Ворушись нарешті , Робіне Фостер. Ріку, поквапся. Яка тобі взагалі різниця? Якщо вірити пані Арнотт, ти рідко з’являєшся на уроках. Дякую, Таріку. Ану подивіться всі на Таріка. Приклад, вартий наслідування! Він зробив свій вибір. Він заповнив бюлетень, можливо, не зовсім акуратно , але досить розбірливо, щоби прочитати. І ось він кидає свій бюлетень у коробку. Дякую, Таріку. Дякую тобі. І тобі дякую, Генрі. Нема потреби силою його туди запихати. Спасибі, Рассе. Спасибі. Дякую, Мартіне, я сподіваюся, ти будеш дуже задоволений ре…
Пан Картрайт замовк. Було очевидно, що новий учень його навіть не слухав. Коли тінь пана Картрайта впала на його парту, хлопець лише на хвильку витягнув вказівний палець з правого вуха, взяв свій акуратно заповнений бюлетень і кинув його в пластикову коробку. Ні на мить він не відвів погляду від своєї книжки.
Пан Картрайт був спантеличений. Він обережно витягнув пальці Мартіна Саймона з його вух і запитав:
— Що ти робиш?
Тепер так само спантеличеним був і хлопець:
— Читаю, пане.
— Читаєш? Що читаєш?
— Бодлера. [3] Шарль Бодлер — французький поет середини XIX століття ( прим. редакторки ).
Пан Картрайт аж очі вирячив від подиву.
— Бодлера?
Він обвів поглядом клас, плекаючи іскорку надії на те, що більше ніхто з учнів не чув їхнього діалогу. Аякже! Усі сиділи, нагостривши вуха.
— Французькою чи англійською? — запитав пан Картрайт, намагаючись послабити напругу жартом.
Мартін Саймон зашарівся.
Пан Картрайт перевернув книжку, що лежала на парті.
— Французькою!
— Вибачте, — автоматично сказав Мартін Саймон.
Пан Картрайт зітхнув.
— Ти теж мені вибач, хлопче, ти теж мені вибач.
Запала тиша. Потім пан Картрайт сказав:
— Ну? Чого ти чекаєш? Хапай свого рюкзака і геть звідси!
Мартін Саймон здивовано глянув угору.
— Куди , пане?
— Та будь-куди. Думаю, такий хлопчина, як ти, може сам вибирати. Ти можеш піти в клас пана Кінга або пана Гендерсона. Я впевнений, що обидва вони будуть щасливі взяти тебе до себе.
— Але чому ?
Пан Картрайт по-панібратськи вмостив свою величезну дупу на парту Мартіна Саймона. Такий метикуватий хлопчина, подумав учитель, а поводиться щось не надто тямущо.
— Зрозумій, — сказав він хлопчику, — ти не можеш тут залишитися. Бодай тому, що вмієш читати. Будеш у цьому класі білою вороною. Є й інша проблемка. Ти читаєш французькою.
Учитель повернувся до класу й обвів кабінет широким жестом, ніби хотів залучити до розмови й інших учнів.
— Думаю, в цьому класі ми будемо приділяти чимало уваги мовному питанню, — пояснив він. — Я, наприклад, частенько можу наговорити зайвого. Також тут є нагода почути багатобарвну місцеву говірку нашого мікрорайону. А ще подейкують, буцімто Тарік уміє лаятися трьома різними діалектами. Проте французькою тут не говорить ніхто.
Учитель зісковзнув з парти.
— Ні, боюся, тобі доведеться піти.
Раптом його осяяло.
— Оскільки ти склав усі іспити з природничих наук, то можеш навіть спробувати піти в клас доктора Фелтома. Він, напевно, не буде проти.
Здавалося, Мартін Саймон нарешті зрозумів, про що йдеться. Звівшись на ноги, він почав закидати свої нехитрі пожитки назад у рюкзак.
Пан Картрайт помітив легкий вираз жалю на обличчі хлопця.
— Мені теж шкода, хлопче, — сказав він, — але повір, це на краще. Тобі тут не місце. Сталася якась помилка.
Мартін Саймон кивнув.
— Запитай в адміністрації, — порадив пан Картрайт, проводжаючи його до дверей. — Скажи їм, що вони щось переплутали і ти не можеш сюди повернутися. Я не хочу, щоб ти був у моєму класі. Тобі тут не місце.
Він провів поглядом Мартіна Саймона, що пішов геть довгим зеленим коридором.
— До побачення, хлопче! — з тугою крикнув учитель навздогін. — Нехай тобі щастить!
Він зачинив двері та зі сталевою рішучістю обернувся до решти класу.
— На чому ми зупинилися? — спитав пан Картрайт. — Саджиде, облиш ти той шарф. Луїсе Перейра, ти що, вирішив перекусити? Негайно виплюнь усе в смітник. Дивіться, скільки часу ми змарнували. Попереджаю вас, я покінчу з цим до дзвоника.
Можливо, якби це був інший клас, то він справді впорався б. Але оскільки двоє членів лічильної комісії не дружили з математикою, а учні ще й постійно критикували всі можливі способи підрахунку голосів («Пане, не рахуйте голос Ріка, він же постійно прогулює!»), часу зробити все як слід забракло. Вони ще не встигли перерахувати голоси втретє, а Робін Фостер і Вейн Дрісколл уже втупилися в учителя поглядами, піднявши уявні секундоміри й округливши свої губи навколо уявних свистків.
Читать дальше