Пауль Маар - Що не день, то субота

— Ціпок? Навіщо? Мені вже здається, що ти надумав утнути зі мною якийсь лихий жарт, а я ще й допомагаю тобі!

— Ну що ви, тату! Як ви можете подумати таке? — образився Суботик. — Ось послухайте, що я вам скажу. Ручкою ціпка ви, лежачи в ліжку, зачепите кошика з ковбасою та хлібом, щойно він з’явиться у вікні. Адже вам не можна підводитися!

— А як же той кошик з’явиться у вікні? Вигадуєш ти казна-що! — сказав пан Пляшкер.

— Самі побачите, як він з’явиться. Тільки-но я свисну надворі, ви повинні вигукнути: “Пані Шморгван! Пані Шморгван!”

— Не буду я гукати “пані Шморгван”, бо пані Моркван образиться, вдереться до мене в кімнату і почне сваритися! — запротестував пан Пляшкер.

— Вона не зможе вдертися в кімнату, бо я замкнув двері, — сказав Суботик. — Отже, боятися вам нічого. А вигукнути “пані Шморгван” все-таки треба, бо пепекаха не спрацює!

— Ну гаразд, — погодився пан Пляшкер, — зроблю так, як ти хочеш. Проте, як по правді, не дуже я вірю в ту пепекаху.

— Стривайте, самі побачите! — пообіцяв Суботик, вилазячи з вікна на вулицю.

Не минуло й чверті години, як він повернувся під вікно з харчами. Підтягти до себе кошика, він поклав у нього ковбасу й хліб. Тоді застромив два пальці в рот і неголосно свиснув.

Пан Пляшкер почув той посвист. Але він не наважувався гукнути “пані Шморгван!”. Ця витівка здавалася йому безглуздою. Проте Суботик свистів під вікном дедалі гучніше. І тоді пан Пляшкер подумав: “Якщо пані Моркван почує свист, вона все одно почне лаятися, а якщо так, то можна й гукнути!”

Він глибоко вдихнув і щосили вигукнув:

— Пані Шморгван! Пані Шморгван!

І причаївся в ліжку, чекаючи, що буде далі.

А сталося ось що. Почувши вигук, пані Моркван кинулася до дверей кімнати пана Пляшкера з лайкою:

— Яке нахабство! Що ви собі дозволяєте, пане Фляшкере?

Розлютившись, господиня засмикала за ручку дверей — і в такий спосіб пустила пепекаху в рух!

Отже, пепекаха спрацювала. Коли пані Моркван натиснула в коридорі на ручку дверей, у кімнаті — з іншого боку дверей — зісковзнув покладений на ручку черевик. А що черевик був прив’язаний до люстри, то він не впав на підлогу, а хитнувся, неначе маятник, і штовхнув стілець, ніжка якого стояла на пляшці.

Стілець упав і зачепив держак щітки. Щітка впала, а портфель, що стояв на ній, гепнувся на підлогу. Отже, кінець мотузка, прив’язаний до ручки портфеля, теж опинився на підлозі, а інший кінець піднявся вгору, і таким чином прив’язаний до нього кошик із ковбасою та хлібом повис у вікні на рейці для гардин.

Пан Пляшкер, зачепивши кошик ціпком, дуже легко притяг його до себе.

А трохи згодом Суботик заліз вікном до кімнати й запитав:

— Ну, як спрацювала пепекаха? Правда ж, добре?

— Дивовижно! — мусив визнати пан Пляшкер, сидячи в ліжку й жуючи. — Щоправда, ти міг би просто спустити кошик на мотузку за вікно, а згодом підняти його з їжею нагору.

— Звичайно, міг би, — погодився Суботик. — Але ж це було б не так цікаво.

— І не було б стільки гуркоту! — додав пан Пляшкер.

Однак він аніскілечки не гнівався.

— Отже, тепер ви цілий день пробудете в ліжку? — запитав Суботик.

Пан Пляшкер кивнув головою.

— Дуже добре! Молодець! — радісно вигукнув Суботик. — А я піду погуляю. Мені сумно весь час удома сидіти. Вдома сидіти та байдики бити. Послухайте, як я добре римую! Я, мабуть, великий поет, тату, бо віршую навіть тоді, коли не хочеться.

— Дивовижно! — ще раз вигукнув пан Пляшкер, а Суботик виліз у вікно, весело наспівуючи:

Він неспішно йшов вулицею й грався порожньою бляшанкою, що випала з відра на сміття. Ганяв її, неначе футбольного м’яча. Вона так гарно бряжчала, стукнувшись об щось тверде, приміром, об стіну будинку або кам’яну чи залізну огорожу! Та ось Суботик ударив бляшанку занадто сильно, і вона, описавши в повітрі дугу, перелетіла за огорожу. Якусь хвильку Суботик роздумував: може, перелізти через огорожу й продовжити гру? Але потім він вирішив, що краще знайти якусь іншу бляшанку, і попрямував далі.

Пройшовши кілька кроків, Суботик почув гамір дитячих голосів. Він піддав ходи і невдовзі вийшов на дитячий майданчик. З усіх боків майданчик був оточений лавками, на яких сиділи матері й плели хто що — шкарпетки, рукавички, шапочки. Вони перемовлялися між собою і час від часу гукали до дітей: “Не кидайся піском!”, або: “Диви не забруднися”, або: “Негайно віддай лопатку!”