Пауль Маар - Що не день, то субота

— А що ж вона подумає? — здивувався Суботик. — Ну, подумає, наприклад: “Завтра п’ятниця”. Або: “Вчора була середа”. І навіть якщо вона подумає: “Пан Пляшкер лежить у ліжку”, — то що ж тут такого?

— Мене цілий день мучитиме сумління, — зізнався пан Пляшкер.

— Сумління! Сумління! — перекривив його Суботик. — А от я можу три дні поспіль пролежати в ліжку, і мене ніщо не мучить. Хіба що нудьга. Ви просто ніколи не пробували. От залишайтеся сьогодні в ліжку і крапка! Все! Вирішено!

— А що я їстиму? — запитав пан Пляшкер.

— Що їстимете? — перепитав Суботик. — Але ж ви хотіли нічого не робити. Може, тільки трохи почитати.

— Я голодний!

— Ну, гаразд, ви матимете що їсти! Але все одно будьте в ліжку. Я добуду вам їжу.

— Гроші візьми в кишені штанів. Біжи до крамниці й купи дві тоненькі вуджені ковбаски та хліба! — сказав пан Пляшкер, якому вже починала подобатися ця ідея. — Я допоможу тобі вилізти вікном, а коли ти повернешся з крамниці, втягну назад у кімнату. І пані Моркван не здогадається, що ти був надворі.

— Е ні, так не годиться, — сказав Суботик. — Якщо ви хочете цілий день пролежати в ліжку, то мусите суворо дотримуватися постільного режиму. Ви не маєте підводитися з ліжка й висаджувати мене з вікна!

— А як же ти вийдеш надвір?

— Я сам вилізу у вікно.

— Ну, гаразд. А як ти повернешся до кімнати? Адже ти не зможеш сам влізти у вікно, якщо в руках триматимеш пакунки з їжею.

— А мені нема чого повертатися в кімнату!

— Отже, я муситиму голодувати?

— Чому голодувати? — здивувався Суботик. — Адже не я вам потрібен, а ковбаса та хліб!

— Таж я все одно муситиму підвестися, щоб узяти в тебе те й інше! — засміявся пан Пляшкер.

— Лежіть у ліжку! — наказав Суботик. — Їжа незабаром буде тут!

— Як же вона буде тут, коли ти не зможеш добутися до кімнати, а мені не можна підійти до вікна й узяти її? — запитав пан Пляшкер.

— Про це потурбується пепекаха, — відповів Суботик.

— Пепекаха? А це що таке?

— ППКХ — це Пристрій для Подавання Ковбаси та Хліба! — розшифрував Суботик. — Пе-пе-ка-ха! Одне слово, пепекаха!

— Казна-що! — сказав пан Пляшкер. — Де ж вона, ота пепекаха?

— Поки що немає. Але у вас є Суботик! — гордо сказав Суботик і вискочив з кімнати так швидко, що пан Пляшкер не встиг більше ні про що спитати.

По недовгім часі Суботик повернувся. В руках у нього була щітка з довгим держаком і маленький кошик.

— Пані Моркван не бачила мене, — запевнив він пана Пляшкера, поклав щітку й кошик на підлогу і почав порпатися в шафі.

— Навіщо ти приніс щітку? — здивувався пан Пляшкер. — Хочеш кімнату підмести?

— Та ні, тату, — засміявся Суботик. — Щітка — це частина пепекахи.

Пан Пляшкер спостерігав, як Суботик спочатку дістав із шафи черевик, потім напхав портфель важкими книжками і нарешті зняв із полиці пляшку.

— Тепер мені треба дуже довгого мотузка, — сказав Суботик. — Я тут десь цілий моток бачив. Я навіть відгриз шматок мотузка і з’їв. Було дуже смачно!

— Він, мабуть, у рюкзаку, — відповів пан Пляшкер. Його охоплювала дедалі гостріша цікавість.

— Авжеж! — вигукнув Суботик і дістав мотузок із рюкзака. — Тепер у мене є все, що треба.

Спочатку він замкнув двері кімнати. Тоді розкрутив мотузок, відкусив від нього шмат і прив’язав один кінець до люстри, а інший — до черевика. Черевик повис на люстрі, погойдуючись туди-сюди, неначе маятник.

— Дуже добре! — похвалив сам себе Суботик, узяв черевика й поклав його на ручку дверей. Тоді підставив пляшку під одну із ніжок стільця.

— Це дуже хистка споруда, — зауважив пан Пляшкер, здивовано стежачи за діями Суботика. — Ледь штовхнути — і стілець перекинеться!

— Справді? — зрадів Суботик. — Але ж це саме те, що треба!

Беручися споруджувати головну частину пепекахи, він зосередився і напружив усі свої сили. Поставив щітку держаком донизу і прихилив її до стіни, а тоді взяв портфеля, напхом напханого книжками, і висадив його на щітку.

— Ця споруда ще хисткіша, — застеріг його пан Пляшкер. — Досить доторкнутися до щітки — і портфель полетить шкереберть.

— От і добре!— ще дужче зрадів Суботик і прив’язав один кінець мотузка до ручки портфеля. Відтак розмотав моток і перекинув один кінець мотузка через рейку для гардин, а інший опустив за вікно. — Ой, мало не забув про кошик! — сказав він, утяг мотузок у кімнату і прив’язав до нього кошика. А тоді пустив мотузок із кошиком з вікна. — А тепер, тату, мені потрібен ваш ціпок, — сказав Суботик, окинувши всю споруду оком знавця.