Пауль Маар - Що не день, то субота

— Ото було б добре! — зрадів Суботик. — Я люблю різки! Це ж смакота!

— Геть! — вигукнув пан Злобер ще голосніше. — Щоб твоєї й ноги тут не було!

— Як хочеш! — сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: — Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!

Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:

— Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...

І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.

— У цьому класі надто гамірно, — сказав Суботик. — Піду пошукаю собі якийсь інший клас!

Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.

— О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! — сказав Суботик.

Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.

— Ти ба, яка маленька вчителька! — вражено вигукнув Суботик.

Діти засміялися.

— Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, — пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. — А ти хто такий?

— Я новачок. Мене звати Робінзон, — відрекомендувався Суботик.

— Тоді знайди собі місце й сідай, — сказала дівчинка. — Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.

Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.

— А чому ваша вчителька така молоденька? — пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.

Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:

— Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.

Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.

— Ледащо ваш учитель, от що! — сказав Суботик.

— Я тобі дам — ледащо! — вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.

— А чого ж він нічого не робить? — запитав Суботик.

— Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться — одне слово, у школі нам весело й радісно.

— Отже, кожен може виконувати роль учителя? — спитав Суботик. — Якщо так, я теж хочу бути вчителем!

Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:

— Що таке?

— Робінзон хоче бути вчителем.

— Робінзон? — перепитала дівчинка. — Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?

Майже всі піднесли руки — дітям хотілось краще познайомитися з новачком.

Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:

— Ви що, не можете підвестися?

Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.

— Тихо! — заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.

Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.

— Хіба я щось не так роблю? — запитав Суботик.

— Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, — докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. — Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.

— Ні, — знітився Суботик, — не крику. Я хотів провести урок віршування.

— Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!