Пауль Маар - Що не день, то субота

— Звичайно, не важко. Виходить чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик.

— Скільки?

— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — повторив Суботик.

— Казна-що! — пробурмотів пан Пляшкер і почав додавати числа. За кілька хвилин він здивовано вигукнув: — Скільки в тебе вийшло?

— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик. Він уже порався біля великого конторського годинника.

— Збігається! — вражено вигукнув пан Пляшкер. — А ти не підглянув це на аркуші пана Обердубера?

— Ну що ви, тату! — ображено сказав Суботик. — Я сам порахував.

— Навіть арифмометр не вміє так швидко рахувати, — сказав пан Пляшкер.

— Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, — гордо пояснив Суботик.

— То, може, ти б допоміг мені? — запитав пан Пляшкер.

— Звичайно, тату!

Пан Пляшкер прочитав:

— Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.

— Чотириста сорок, — відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.

Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.

— Вам що, нічого робити, Пляшкере? — суворо запитав пан Обердубер.

— Нічого, пане Обердубере! — радісно відповів пан Пляшкер.

— А як ваші підрахунки?

— Я все підрахував.

— Не може бути! — вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. — Читайте, що у вас там вийшло!

Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.

— Неймовірно! — дивом дивувався пан Обердубер. — Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?

— Ні, не користувався, — заперечив пан Пляшкер. — Усе підраховано в думці.

Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...

— Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, — сказав пан Обердубер.

— А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, — сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. — Уже п’ята година!

— Цить! — злякано шепнув пан Пляшкер.

— П’ята година? — запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.

Годинник показував рівно п’яту годину.

Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.

За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:

— Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!

Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:

— Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.

— Втратив пам’ять? — злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.

Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.

— Пляшкере, що ви собі дозволяєте? — гримнув шеф.

— Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! — відповів пан Пляшкер.

Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?

Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.

Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.

— Диво та й годі, — пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.

— Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, — сказав він. — Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.

— Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.

— Якщо я кажу вам іти додому — значить, треба йти! Зрозуміло? — гримнув пан Обердубер.

— Воля ваша, — відповів пан Пляшкер і підвівся.

Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.

— Знову повернувся цей капосний папір! — прожебонів шеф. — І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?

— Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! — запевнив його пан Пляшкер.