Пауль Маар - Що не день, то субота

— Я? — здивувався пан Пляшкер. — Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.

— У кишеню штанів! — презирливо сказав пан Обердубер. — У вас немає ніякої фантазії!

Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.

— Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! — заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. — Чому ж ви вчора не сказали мені про це? — докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.

Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.

— До праці! — вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.

Пан Пляшкер побіг слідом за ним.

У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик — пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.

Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.

Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: “Усе правильно”, не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.

Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.

Тоді він казав:

— Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.

Виконавши шефів наказ, пан Пляшкер повертався на місце, але при цьому майже щоразу збивався з рахунку, тож йому доводилося починати все спочатку. Це забирало, звичайно, тьму-тьменну часу. Пан Пляшкер не міг підвести голови від паперів.

А на шефа налягала ще більша нудьга, і, щоб розвіяти її, він ішов на півгодини до кав’ярні.

От і сьогодні, у вівторок, шеф просидів у конторі яких години дві, а тоді підвівся і пішов до кав’ярні пити соки. Поки він там сидів, пан Пляшкер міг працювати швидше, бо ніхто йому не заважав. Він так заглибився в роботу, що навіть не помітив, як повернувся шеф. Почув лише, як той сів у своє шкіряне крісло і зашелестів паперами.

“Зараз знову шпурне паперову кульку до кошика”, — роздратовано подумав пан Пляшкер. Але натомість почулося плямкання і знайомий голос:

— Смакота! Який ніжний папір!

Пан Пляшкер миттю озирнувся. Ні, це був не шеф — у шкіряному кріслі сидів не хто інший, як Суботик! Проковтнувши папір, він почав гризти лінійку, за допомогою якої пан Обердубер підкреслював остаточні суми.

— Привіт, тату! — сказав Суботик, жуючи й далі. — У вас чудова контора. А який смачний папір! І дерево теж непогане!

— Ти все-таки прийшов услід за мною! Негайно забирайся звідси геть! — вигукнув пан Пляшкер. — І не жери документів!

Він схопив Суботика за руку і хотів був випхати його за двері, але злякався, що шеф може побачити все це. Тому він посадив Суботика під стіл, за кошиком, і сказав:

— Будь ласка, Суботику, заховайся так, щоб шеф тебе не помітив, коли він з’явиться в конторі. Зрозумів?

— Усе зрозумів, тату! Я дуже люблю бавитися в хованки! — весело відповів Суботик.

— Через тебе я мушу знову починати все з самого початку, — сердито сказав пан Пляшкер.

— А що вам треба робити, тату? — зацікавився Суботик.

— Рахувати.

— Невже? А я думав, що у вас важка робота!

— Ти гадаєш, що рахувати легко? — ображено спитав пан Пляшкер. — Ось послухай, які величезні цифри мені доводиться додавати.

Він узяв рахунок, що лежав перед ним, і прочитав:

— Чотириста одинадцять плюс триста дев’ятнадцять плюс двісті сімнадцять плюс триста тридцять чотири плюс п’ятсот п’ятдесят шість плюс сто дев’яносто два плюс дві тисячі триста сорок шість. Ну що, хіба не важко все це скласти?