Пауль Маар - Що не день, то субота

Одні діти бавилися в піску, інші ковзалися з гірки. Часом вони пробували грати в квача. Але відразу чиясь мати вигукувала:

— Не бігай так швидко, а то впадеш!

Діти припиняли гру і знову йшли бавитися в пісок.

Суботик теж заліз у пісочницю й дивився, як діти заповнюють залізні формочки піском і перекидають їх догори дном.

— Що ви робите? — запитав він.

— Хіба ти не бачиш? Печемо пироги, — відповіла маленька дівчинка.

— Пироги? — перепитав Суботик. — А можна покуштувати?

— Їх не можна їсти. Вони ж із піску! — засміялася дівчинка.

— Чому ж не можна? — здивувався Суботик. І, схопивши пиріг, миттю вкинув його до рота. — М-м-м, як смачно! — вигукнув він, прицмокуючи. — А можна ще один?

Його відразу ж оточили малюки. Вони залюбки пекли для нього пироги з піску і страшенно раділи, що ось нарешті з’явився хтось такий, кому вони смакували. Деякі діти й собі намагалися покуштувати свої пироги. Навколо Суботика збиралося дедалі більше дітей, і невдовзі він, прицмокуючи, сидів усередині чималого гурту малюків, що аж заходились від сміху.

Кілька матерів підійшло до дітей — дізнатися, чого це вони так весело гомонять.

— Фе! Ану покинь їсти пісок! — загукали вони й забрали в Суботика всі пироги.

— Чому? — запитав той. — Пісок дуже смачний!

— Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, — пояснили вони.

— Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!

Він нахилив голову і спитав у свого живота:

— Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?

І сам собі відповів тонесеньким голоском.

— Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.

— От бачте! — сказав Суботик. — Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.

Діти, що стояли довкола, засміялись.

— Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, — сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.

— Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, — наказала інша жінка.

Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.

Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.

Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.

— Чому ти коришся йому? — запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.

— А що ж мені робити? — знизавши плечима, запитала дівчинка. — Адже Губерт сильніший за мене.

Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:

— А що тобі тут не подобається?

— Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! — посміхнувся Суботик.

Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.

— Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! — розлютився Губерт.

— Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, — великодушно промовив Суботик.

— А може, тобі оцього треба? — вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.

Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.

— Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? — запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.

Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.

— Ні, — сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. — Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!

І випустив ногу.

Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.

Губерт, червоний як рак, підвівся.

— Ось зараз я тобі дещо покажу! — закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. — Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!

Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.

Діти у захваті закричали:

— Здорово! Класно!

Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.