Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Надя не злякалася. Вона навіть зраділа, — тому що шурхіт повертав об’єм стіні мороку. Та перш ніж ступити новий крок, дівчинка торкнулася до мушельки слухового апарата й обернула регулятор гучності, аж поки той уперся в позначку максимум. Тоді Надя знову пішла вперед. І почула, що шерхкий звук супроводжує її кроки точнісінько так само, як і плесканці. Але тепер він лунає не після, а до того, як її каблучок торкається підлоги. Посилений слуховим апаратом звук був схожий не так на шурхіт піску, як на глухий цокіт чогось крихітного. Так стрибають по долівці гречані зерна, висипавшись тоненькою цівкою із порваного пакета, який мама дістала із сумки… Новий крок, — і знову цей звук. Цілком точно, він не виникав, він прокочувався вперед від того місця, куди мав ступити її черевичок. Іще крок… Надина рука торкнулася до стіни. Обмацавши її, дівчинка швидко знайшла кут, і видихнула. Її уявна карта поповнилася, і тепер вона знала, де перебуває і звідки прийшла. А найголовніше, Надя знову знала, куди іти. І вона радісно плеснула в долоньки.

Плесь! Плесь-плесь!

Дивний звук метнувся зляканим цокотом, народившись, здається, біля самих її ніжок, і Надя засміялася. Їй це видавалося грою.

Але тим, хто причаївся в мороці, так не видавалося. Тих, хто причаївся в мороці, лякали різкі звуки, зате запах людського поту розбурхував їх і наполегливо принаджував, примушуючи долати страх. Одурманені голодом, вони обступали дівчинку чимраз щільніше. Мускусний аромат, що йшов від них, викликав у Наді туманні асоціації з під’їздом їхнього будинку і ставав нав’язливим. Ще трохи, і дівчинка пригадає, що так пахнув зовсім не сходовий майданчик. Так пахло з-за дверей, що вели у підвал.

У мороці каменярні причаїлися щури.

Інерція швиргонула Андрія вперед, він добряче приклався головою об стійку. Щось тверде, дзвякнувши об передні зуби, відлетіло в гортань і застрягло там, перекривши дихання. Крихітна порція повітря ще встигла потрапити в легені з коротким судомним вдихом, а потім горлянку остаточно щось закупорило, й Андрій відчув у роті огидний мідний присмак.

Якась частина свідомості мислила напрочуд чітко. Саме вона не піддалася паніці навіть коли зрозуміла, що предмет в горлянці — старовинна монета, що вилетіла з долоні, і що залишки кисню в крові щойно почали зворотний відлік. Ця частина його мозку, яка мислила чітко, негайно наказала правій руці знайти ручку на дверцятах, а потім — примусила Андрія вивалитися з авто просто у сніг. Він десь чув, а може, читав, що коли стати навколішки, скласти руки за спиною й упасти всім тілом уперед, можна звільнити дихальні шляхи без сторонньої допомоги. І зараз мисляча частина його «я» була цілком поглинута втіленням цієї ідеї в життя.

Він повалився в сніг, випнувши груди, так наче намірився зламати собі об землю ключицю. Нічого. Думки набули істеричної чіткості. Він випростався і знову впав. В очах почало темнішати, а у вухах поселилася ватяна тиша, що обволікала. Знову випростався і знову упав, як кит, що викинувся на берег. Усе марно. Крізь віск навколишнього світу пробивався Харитонів голос.

— Жива! — кричав він, і здається, був роздратований. — Що їй станеться, дурнуватій!

«По телефону балакає», — встигла подумати мисляча частина Андрюхиної свідомості, а потім слова стали нескінченно повторюватися й плутатися, змішуючись у нервове, нерозбірливе бурмотіння.

Сніг, що засипався під комір, більше не обпалював. Тіло, наче автомат, що виконує програму, здається, й далі билося об сніг, але він не помічав і цього — все його світосприйняття стислося до одного-єдиного почуття: пекучого, нестерпного бажання вдихнути.

Хоч як це дивно, саме та частина Андрюхиної свідомості, яку він звик називати займенником «я», ніяк не була задіяна у відчайдушних спробах порятуватися й навіть — у виснажливому прагненні наповнити легені. Андрюхине «я» перебувало в дивній уповільненій реальності моменту зіткнення. Воно багатократно прокручувало перед уявним зором те, як падає на капот тендітне дівоче тіло. І як очі дівчини, що видалися Андрієві неправдоподібно блакитними, на коротку мить зустрічають його власний приголомшений погляд, ніби благаючи про допомогу.

«Яка вона схожа, — шепотів він подумки. — Яка ж вона схожа на зниклу дівчинку…»

…Він опритомнів, навіть не помітивши, що зомлів. Ніби заплющив, а потім знову розплющив очі. Ніякого снігу, ніякого вогню, що розпирає легені, ніякої грудки болю, що застрягла в горлі. Тільки легке печіння, як за сильної ангіни, і ще — отой мідний присмак на язиці.