Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

У каменярнях під селищем панував морок. Слово «темрява» не годиться, щоб змалювати вічну чорноту катакомб, воно занадто зіпсоване блимавими ночами великих міст, метушливими і безсовісно розбавленими електрикою. Про добротну, суцільну темряву таке-сяке уявлення там мали хіба фотографи, які працюють із плівкою. І, мабуть, могильні хробаки.

А морок каменярень був справжній. Непроглядний, непроникний. Густий. І якщо звичайна темрява — всього лише відсутність світла, то пітьму під Бузьковим Садом можна було відчути на дотик.

І Надя її відчувала. Вона йшла, торкаючись рукою шкарубкої стіни, і перед її уявним поглядом рубці та скоби, залишені в камені з незапам’ятних часів, складалися у візерунок, розповідаючи власну казку. Надя уявляла, що проводить рукою по великому, заснулому місту, гладить пальцями будинки і проспекти, проводить вздовж вулиць, торкається мостів. Цей уявний політ відволікав її від думок про пітьму. Тому що пітьма навколо неї дихала. І це дихання — пахло.

Тонкий специфічний запах. Ледь вловний навіть для такого чутливого носика, як Надин, але менше з тим — цілком реальний. Вона вже відчувала його раніше. Не могла сказати, де саме, але аромат, безсумнівно, був знайомий. Він ворохобив пам’ять, пробуджуючи неясні каламутні образи. Чомусь згадувався під’їзд і низка сходинок, по яких вона спускалася, переганяючи маму і тішачись неймовірній ритмічності кроків, що була можлива тільки тут — на сходах.

Раптом стіна вислизнула з-під Надиних пальців, так, ніби її рука злетіла над заснулим містом у височінь, і дівчинка збагнула, що це поворот. Обережно ступила трохи правіше і знову намацала шкарубку поверхню каменю. Її унікальна пам’ять із неможливою для звичайної людини точністю поворот за поворотом малювала власну мапу каменярень. Першу з незапам’ятних часів. І зараз дівчинка безпомильно зрозуміла, що замкнула велику нерівну петлю. Далі вона йтиме лише по колу. Надя, задумавшись, спинилася.

Плесь! Плесь-плесь! Вона зробила це просто так, щоб морок не огортав її так щільно, дурманячи таким знайомим ароматом. Темрява не виштовхувала, а тиша довкола не оглушувала однаково гучними звуками, і в печерах було майже затишно. Якби не страшне відчуття присутності, що йшло від пітьми.

Плесь! Плесь-плесь!

Звук негайно потонув у схожій на дрібну губку печеристій породі, не лишивши по собі жодного відзвуку. Так, нібито вона плескала під ковдрою. Надя намацала гострий, щербатий кут і знову повернулася за поворот. Тепер їй потрібно йти вперед, а це означає ступити кілька кроків без стіни. А може, багато… Найдужче в цьому підземному лабіринті Надя боялася втратити напрямок — тоді її карта вже не матиме сенсу. А їй потрібно знайти протилежну стіну і намалювати ще одну петлю — таку ж, як і перша. Потім іще і ще, аж поки, зрештою, вона вийде туди, де жив страшний чоловік. І коли він засне чи вийде прогулятися (адже всі рано чи пізно лягають спати чи виходять прогулятися) — Надя вибереться нагору і повернеться до мами.

Такий був план. Надя любила плани. Любила знати, що йде після чого і скільки лишилося часу. Щоправда, тут замість часу були кроки…

І вона відірвалася від стіни.

Ішла, обережно обмацуючи повітря випростаними руками. Їй потрібен був кут — точно такий, як той, що вона залишила позаду. Але кожен новий крок підіймав у ній боязкі хвилі страху. Вони зіштовхувалися, перетворюючись на нервовий дрож, спінювалися й ляпали їй на шкіру дрібними комашками жаху. «А що як стіни не буде», — прошепотіла Наді на вухо пітьма, і дівчинка вмить зупинилася, мало не втративши єдиний примарний орієнтир — відчуття напрямку. Нервова стрілка її уявного компаса досі показувала вперед, але вона вже не була в цьому впевнена.

Страх підбивав повернутися, поки не пізно, і знову відчути стіну знайомого, вписаного в мапу коридору. Знову знати, де вона і куди йде. Але особлива дівчинка Надя розуміла: план перетнути чорну пітьму без орієнтирів значно надійніший, ніж упевнене блукання по колу. Вона ступила ще крок. Пітьма спробувала виштовхати її, позбавити напрямків, розмити, розмастити широкою смугою поняття «ззаду» і «вперед». І тоді Надя плеснула знову.

Плесь! Плесь-плесь! Звук плесканців — попереду, знайомий коридор — позаду. І вона знову ступила крок. І знову плеснула: плесь! Плесь-плесь!

І здивовано почула тиху, ледь вловну луну, що йшла відразу за ударами долоньок. Слабкий, дивний відзвук, ніби хтось розсипав жменю піску. Знову крок — і знову страх. І пауза, необхідна, щоб подолати паніку. Плесь! Плесь-плесь! І знову той легкий, ледь чутний шурхіт звідкілясь ізнизу й попереду.