Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

По білій стіні, роблячи ліниві зиґзаґи, повзла тріщина. Він стежив за нею поглядом, аж поки вперся в нерівну, посірілу від часу стелю. «Лікарня», — подумав Андрюха і сам здивувався впевненості, з якою пролунала ця думка. Та щойно вона його відвідала, не лишилося вже ні найменших сумнівів. Легкий, майже невідчутний запах якихось ліків, стук відра для миття підлоги за дверима. «Зараз опущу очі, і з’ясується, що на мені зелена картата ковдра», — подумав Андрюха.

Ковдра виявилася бордова. Щодо решти він вгадав. Судячи з усього, досі був ранній ранок.

Якийсь час Андрій перебирав у думках нескінченно розтягнуті секунди аварії. Замислився, наскільки сильний був удар головою (дійшов висновку, що не дуже), кілька разів повертався до янгольського погляду тієї дівчини, потім чомусь пригадався ідіотський клоун на Валерчиній запальничці, аж ось в пам’яті ясно, мов спалах, виникли останні миті перед чорнотою: коли він відчайдушно намагався позбутися монети, що перекрила йому горлянку. Андрій мимоволі схопився долонею за шию й сів, торкнувшись босими ногами холодних кахлів. У горлі різало. Він болісно ковтнув і звів очі.

Навпроти на такому ж ліжку лежала дівчина у плетеній кофтині, і її неправдоподібно блакитні очі так само молили про допомогу.

Андрій відсахнувся, машинально прикриваючись ковдрою.

— Ви?! — запитав він, хоча, звісно ж, не сумнівався, що саме вона.

Дівчина повільно сіла, забившись у куток, наче боялася Андрія, й підтиснула вкутані ковдрою коліна до самісінького підборіддя, визираючи з-за них, наче з-за укриття.

— Що — я? — запитала дівчина.

— Вибачте, — похопився Андрій. — Я мав на увазі, упали на наше авто… Це ж були ви? На мікроавтобус. Я був пасажиром…

— Не знаю, — відповіла дівчина, розгублено блукаючи поглядом по стелі.

Палата була невелика, лише два металевих ліжка. Біля її — стояла крапельниця.

— Що не знаєте? — не зрозумів Андрій.

— Не знаю, я це чи ні. Після кожного разу мені здається, що це вже не зовсім я. Розумієте?

— Не дуже, — обережно відповів Андрій. — Після якого «кожного разу»?

— Після будь-якого, — зітхнула дівчина, зосереджено вдивляючись у порожнечу. — Уперше я намагалася піти давно. Ще до переїзду в цю діру. Не вдалося… А наступного дня вперше здалося, що це не та я, якою була доти. І що всі люди, яких я знала, — теж не зовсім ті. Такі ж, але вже не вони. Наче відображення. Усі навколо — відображення.

Андрій невпевнено кивнув, розуміючи, що співрозмовниця вочевидь не в собі.

— Мене Галою звати, — сказала вона і подивилася на Андрія.

Її погляд, хоч як це дивно, був поглядом адекватної людини. Втомленої, яка, видно, ніч не спала (а може, й не одну), але адекватної.

— Мене — Андрій… Ви як узагалі? Сильно постраждали?

Гала витягла з-під ковдри ногу — рябу від синців і свіжих подряпин.

— Усе тіло отак само розмальоване… І все. Навіть нічого не зламала.

Її тон був безрадісний. Ніби розчарований.

— Ви сказали, що намагалися піти ?

— Багато разів.

— Тобто, ви сьогодні навмисне — на авто?

Вона сумно всміхнулася.

— Ага. З вікна. Не розрахувала: думала, впаду перед ним, щоб ви ще згори проїхалися…

— О, Боже…

— Він вас не чує, — безбарвним голосом зауважила дівчина.

— Хто не чує?

— Бог. Він тут нікого не чує. Навіть коли просиш про таку просту річ, як смерть…

«Усе-таки, не в собі», — подумав Андрій.

— А ви давно тут живете? — запитав він, щоб змінити тему. — У селищі.

— Не пам’ятаю вже… Моя дочка думає, що завжди.

— До речі, а вашу доньку… Її звуть Надею?

Гала здивовано подивилася на нього.

— Звідки ви знаєте?

— Я консультант у поліції. Приїхав допомогти її шукати. Й інших теж…

Андрій затнувся. Він не це хотів сказати. Шукати вбивцю — ось навіщо він приїхав. Просто пригадалися світлини мертвих дівчат, яких у нього повна течка. А щодо маленької Наді, то все, мабуть, навпаки: не хотів би він бути поряд, коли дівчинку знайдуть.

— Звідки ви знаєте про інших ? — ледь стишивши голос, запитала Гала.

— Що?

— Про інших зниклих… Звідки ви знаєте? Вони приховують це.

— Хто приховує? Поліція? — насторожився Андрій.

— Та всі! Нікому немає діла! Надю вже й не шукають.

— Не шукають? І коли припинили пошуки?

— Не має значення… — вона похитала головою. — Немає значення, коли припинили. Її більше немає, моєї дівчинки.

Вона примружилася, стримуючи сльози. Андрій важко зітхнув, не знаючи, як поводитися. Зима, особлива дитина, серійний убивця — все це компоненти страшенно гівняного коктейлю, в якому немає місця для порожніх ілюзій. І він не збирається нікому брехати. Але бачити матір, яка ось так, завчасно поховала свою дитину — нестерпно, і він сказав єдине, що міг: