Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Вони в’їхали в селище. Із досвітніх сутінків їм назустріч випірнуло темне громадисько закинутого заводу, й Андрій припав до вікна. Завод вочевидь був дуже старий, збудований іще за тих часів, коли архітектура була мистецтвом, навіть як ішлося про таку утилітарну будівлю. Дві вежі, що виступали вперед, ніби це був готичний храм… Круглі вітражі, високі стрілчасті вікна, декоративні карнизи…

— Схоже на якийсь собор… — здивовано мовив Андрій.

— Паризької Богоматері! — підказав Харитон.

— А й справді! Це ж треба…

Харитон реготнув.

— На вигляд зловісне… — зауважив Андрій, притиснувшись чолом до скла.

— Колишній цукровий завод. Хоча моляться на нього незгірше, ніж на храм. М-та… Скільки горлянок перерізано за нагоду накласти на нього лапу! А насправді, це він наклав лапу на все і на всіх. Знали б ви, скільки душ він занапастив! — і стиха додав: — Дізнаєтеся… Скоро все дізнаєтеся…

Але Андрюха зацікавлено роздивлявся засипані по дахи нежилі двори, й останньої вочевидь багатозначної ремарки уже не чув.

Десь попереду засніжена дорога робила кілька млявих поворотів серед схожих на снігові пагорби поснулих хат, а потім раптом пірнула у вузьку ущелину між п’ятиповерхівками, чужими в цій понурій зимовій пасторалі. Високо в небі, ледь зачепленому боязким передчуттям ранку, сновигала, дрібно махаючи крильми, маленька вертлява пташка.

«Серпокрилець», — подумала дівчина в довгій нічній сорочці та плетеній домашній кофтині, коли розчахнула вікно і підставила обличчя морозному повітрю. Її помилка була простима, бо у пташках вона розбиралась украй погано. Мало того, що пташка була геть не схожа на згадану, так серпокрильці ще й відлітають на зиму. Але дівчині, яка погано розбиралася у пташках, було однаковісінько. Вона дивилася, як легко ширяє в зимовому небі крилатий силует, і думала, як же несправедливо замикати людські душі всередині прикованих до землі спітнілих тіл. Надто ті, що як і серпокрильці, проводять у польоті все своє життя.

А ще вона точно знала, що пташка, яка б’ється зараз в її власних грудях, — саме серпокрилець. Замкнений у чорну духоту людського тіла, він відчайдушно намагається вирватися зовні, не здатний більше витримувати рабства земного тяжіння. Дівчині здавалося, вона почуває біль і жах, як ота крихітна пташка там, усередині неї, — в суцільній темряві, в задушній відсутності надії… І єдиний спосіб допомогти бідолашній — випустити в небо.

Їй здавалося, що найпростіший спосіб зробити це — ступити вниз із холодного засніженого карниза.

Вона подумала, що, мабуть, зустрічаються й інші душі — схожі на позбавлених гидливості нахабних ворон, які прокладають повітряні коридори від звалища до звалища. На тих ворон, що готові відібрати їжу в найголоднішого пса, а потім зжерти і його самого, — коли той спустить дух від виснаження й холоду. Таким, напевно, незле в будь-яких тілах, поки вони ситі та в теплі. Але душі-серпокрильці інакші. Вони зневажають відпочинок і затишок, вони проміняли солодкий досвітній сон на божевільні швидкісні віражі й нагоду розбитися в одному з них. Вони точно не заслужили на задушливе ув’язнення!

Ось чому вона збирається випустити одну з них просто зараз. Особисто.

Дівчина, яка погано розбиралася у пташках, навіть не підозрювала, наскільки точною виявилася її аналогія. Але найголовніше, вона не знала, що, впавши на дно небесного океану, серпокрильці рідко здатні злетіти самостійно. Як і багато душ не можуть пробитися до світла, якщо бодай раз дозволяють собі досягти дна. І тому виструнчилася на підвіконні у повен зріст — так, що все її тіло виявилося по той бік вікна, а босі пальці ніг занурилися у снігову шапку на хисткому металевому карнизі. Їй здавалося, що падіння стане початком польоту.

Якоїсь миті вона відчула болісну кольку сумніву, але пов’язану лише з тим, що це був третій поверх, а дорогу внизу вкривав товстий шар пухнастого снігу, який випав за ніч. А потім вона побачила, як сизу ранкову сутінь розрізало світло фар автівки, що наближалася, і план у її голові визрів остаточно. Вона подумала, що тепер уже напевно все вдасться: якщо впасти просто перед машиною, то її затія приречена на успіх. Отже, внутрішній серпокрилець, який так утомився від стотонної туги, вирветься в сутінки, що чекають на сонце! Щоб зустріти цей світанок разом із небом.

— Залишилося ледь-ледь… — сказала вона, уважно стежачи за тим, як рухається заграва автомобільних фар. — Зовсім трішечки… І ми будемо разом.