Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Андрій дивився на Харитона, розуміючи, що єдиною реакцією на таку маячню мусить бути регіт. Але сміятися не хотілось. Анітрохи чомусь не хотілося сміятись. Голова паморочилася, так наче він махом дирболизнув пляшку вина.

— Це маячня… — мовив він так невпевнено, наче це було запитання.

— А чи замислювався ти, де тут кладовище? Усі повертаються — хто раніше, хто пізніше.

Ніхто і ніколи при доброму здоров’ї не повірив би в несусвітню нісенітницю, яку молов цей дивний чи то майор, чи то генерал у червоному шкіряному плащі. Певно, навіть той, хто пережив за останні дні стільки, скільки Андрій. Єдине «але» полягало в тому, що в Андрюхиній голові наполегливо вертівся образ, якого не було в його спогадах — він прямує мостом назустріч хмарі, що вмостилася подрімати на середині річки Туонь. Він струснув головою, намагаючись позбутися химери. Згадав про келих із вином і жадібно випив усе, так наче помирав зі спраги, а тоді рішучо нагадав собі, хто він і навіщо сюди приїхав.

— Що то за людина з намальованим обличчям? — діловито запитав Андрій.

— Хороше запитання, — похвалив Харитон. — А ти чув про смертний гріх, що зветься «лінощі»?

— Я вам не про гріх, а про цілком конкретну людину!

— А я — про конкретний гріх: про байдужість! Я тобі казав, що причин, через які люди чинять зло, загалом сім. І одна — завжди головна. Вона панує над твоєю душею…

— Досить уже цієї маячні!

— Це не маячня! Коли ми опиняємося на порозі смерті, то здатні побачити оцю причину! І Гала, що надихалася газу, і Ксеня, яку ледь не задушили, — вони обидві бачили не людину, а лише її демона!

Харитонові очі світилися фанатичним вогнем. «Він вірить у те, про що каже, — подумав Андрій. — Хоч би як воно звучало, він у це вірить».

— Красиво, але не сходиться, — сказав він уголос. — Бо я теж його бачив. Особисто, на власні очі.

— Цікаво, за яких обставин, — і Харитон хитро прищурився.

Андрій уже відкрив рота, щоб відповісти, але раптом затнувся, спохмурнів і почав чухати чоло.

— Якби ти послухався мене з самого початку, — вчительським тоном проказав Харитон, — то не сприйняв би за маніяка того, хто з рук годує власний гнів. Адже й насильників спонукає до злочину аж ніяк не хіть. Ти давно вже маєш навчитися дивитися в корінь, Андрію Олександровичу!

— Годі вже! — Андрій несподівано ляснув долонею по столу так сильно, що біль прохромив до самісінького ліктя. — Ви знаєте, хто є звіром? Якщо так, то просто скажіть мені!

— Гординя, — по-змовницькому прошепотів Харитон. — Тобі потрібен демон із люстерком замість мармизи.

Андрій застогнав.

— Можна хоч раз відповісти нормально?!

Харитон незворушно склав руки на грудях, і його шкіряний плащ скрипнув.

— Ти справді думаєш, дівчинка досі жива? — скрадливо запитав він.

Андрій розгублено роззявив рота. Витріщився на Харитона якимось жалісним, безпорадним поглядом.

— То вона загинула? — він немов аж згорбився коло столу, аж нижчий зробився.

— Ти сам сказав, — Харитон поліз у кишеню й виклав на стіл мідну монету. — Підпали завод і їдь собі. На мості поклади під язика монету, і — ти вільний. Навіть афганський хлопчик ніколи більше тобі не насниться.

— Хто ви? — втомлено запитав Андрій. — Хто ви такий?

— Я з тих, що плачуть тут сумні , — печально відповів Харитон. — Дай-но мені теку!

Андрій хотів сказати, що не взяв її, аж раптом відчув у себе за пазухою щось велике й кутасте. Воно тиснуло на живіт і заважало сидіти. Він задер одяг і приголомшено побачив устромлену за пояс джинсів картонну папку. Повільно, немов у трансі, простягнув її Чоловікові в Червоному.

— Ось, поглянь… — Харитон діловито розшнурував клапан і почав розкладати перед ним світлини, немовби ілюструючи розповідь. — Якось медсестра Ксенія надибала цю теку в ординаторській. Всередині були знайомі тобі фото її сина. Відтоді вона знаходила їх щоранку. На роботі, вдома. Знімки опинялися в її сумочці або в книжці, яку читала. І коли вона зрозуміла, що від папки не можна позбутися самотужки, то радо погодилася дещо для мене зробити. А саме — рівно за рік після нашої зустрічі вона підпалила веранду в будинку такого собі Леоніда Науменка. Ясна річ, дівчина не хотіла того, що сталося, адже дім згорів ущент разом із двома людьми…

Він звів очі на Андрія й тицьнув йому фото обгорілих людських останків:

— Зате тепер вона вірить, що не вбивала своєї дитини, а навпаки — подарувала їй кілька хвилин життя й була з нею до останньої секунди. Як справжня мати. Вірить і пишається собою! Або ж Захар. В обмін на спокійні ночі без сновидінь, він відлив із олива чудовий кастет і подарував його на день народження Арсенові. Думаєш, у нього не заячало в грудях, коли хлопця з пожежки забили на смерть саме кастетом? Але ніхто ж за язика не тягне, так же? І він собі мовчав у тряпочку, шкрябав свої віршенята… І пити зрештою покинув, і Льоню свого вже не згадує. Таких історій у мене повні кишені — про кожного. І цим людям ти зібрався допомагати? Це серед них ти готовий залишитися?