Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— От бачиш, — кивнув Чоловік у Червоному, і далі обтираючи йому пальці.

— Але як же таке можливе. Такого не буває…

— Поглянь на мене. Поглянь, — суворо сказав Харитон, і Андрій скорився. — Ти намірений перевіряти ще раз? Щоб завтра я знову привіз тебе сюди, як ото вперше? Чи з тебе досить?

— Досить, — покірно відказав Андрій.

— То їдь! Каністру бензину знайдеш у підсобці в «Мінотаврі». І пам’ятай — спершу вентилятор. Хоча б двадцять хвилин.

І Харитон тицьнув йому в руку монету, з дурнуватою совою на одному боці та з гордовитим профілем Афіни — на іншому.

Вентилятор у старій трубі працював хвилин сорок — Андрію весь час здавалося, що нічого не вийде — тут нема чому горіти. Камінь і камінь… Він стояв надворі та слухав сумовите « взззумм-взззумм-взззумм». Це кінець. Його віра в диво виявилася звичайною впертістю. Бажанням довести щось самому собі. Що? Що діти не повинні помирати? Так наче його рідна сестра від самого початку не спростувала це. Реальності начхати. І поки він переконував себе, що дитина здатна вижити в каменярнях майже тиждень, виявилося, що минуло значно більше часу. Отже, навіть мізерні шанси давним-давно випарувалися. Певно, їх не залишилося вже тоді, коли Гала викинулася з вікна на капот їхнього мікроавтобуса…

Андрій швидко зійшов сходами і підпалив тонку бензинову доріжку, що вела до перекинутої через поріг підвального приміщення просоченої бензином фіранки. Інший кінець фіранки спускався в напівпусту каністру.

Рвонуло так, аж затрусилися стіни. Коли він вискочив надвір, його обсипало градом скла і цегляної крихти. Разюче швидко язики полум’я затанцювали за високими вікнами порожнього цеху. Затріщала дерев’яна підлога на другому поверсі. У ранкове небо піднявся масний чорний дим. Андрій пробурчав: «Гори-гори ясно», — та й пішов собі, аж пролунав другий, значно потужніший вибух.

Згори вшкварив град із цегли, скла і черепиці. Небо вмить затягло димом, ніби знову настала ніч. Пригнувши голову, Андрій вибіг із брами. Завод палахкотів так, наче під ним розверзлося пекло. Понура готична будівля, здавалось, складається з диму і вогню.

Раптом пролунав іще один вибух. Та цього разу це була далека низька гуркотнеча, від якої відчутно задрижала земля. «Каменярні», — подумав Андрій і озирнувся на селище. У голові вперше промайнула панічна думка: «Що я накоїв!»

Несамовито завила сирена. З-за рогу вигулькнув старий пожежний «ЗІЛ», — допіру пофарбований, він сяяв наче цяцька.

— Допоможи! — гаркнув Науменко, вивалюючись із‑за керма.

Оббігши авто, він заходився розмотувати пожежний рукав. Андрій припізніло кинувся до нього.

— Туди! — гукнув Науменко. — Під снігом решітка!

Захар метнувся до узбіччя й узявся розкидати ногами сніг. Андрій почав робити те саме. Сніг давно злігся. Решітка мала бути десь тут… Вітер подув у їхній бік, і чорна димова запона висіла над самісінькою головою. Захар оскаженіло порпався в снігу за кілька метрів.

— Знайшов! — радісно заверещав він.

Наступної миті, жадібно гухнувши, з-під землі вдарив стовп жовтогарячого полум’я. Чавунна решітка злетіла в небо, наче стривожений птах. Захар нерухомо завалився на сніг — ріденька шевелюра палала багаттям. Андрій побіг до нього. Науменко не рухався. Витріщався в порожнечу невидющим поглядом. Волосся встигло погаснути, скипівшись на шкірі чорною кіркою.

Мов зіжмакана газета, за парканом спалахнув чийсь сарай. Звідкілясь долинув високий жіночий крик. Знову вибух, від якого земля задвигтіла під ногами, — і далі по вулиці вистрілив у небо решіткою ще один люк дощової каналізації.

Андрій міркував лише кілька секунд. Пожежний «ЗІЛ» стояв заведений. Довкола розчахнуло свою браму пекло. Він дістав із кишені монету і подивився на викарбувану на міді сову. Цьому селищу однак неможливо допомогти. Він від’єднав пожежний рукав, жбурнув на сніг і заліз у кабіну. Грюкнули дверцята, рикнула коробка передач, завив двигун, й Андрій став заднім ходом виїжджати на дорогу, що вела із селища.

Нарешті він розвернув авто, перемкнув передачу і натиснув на педаль. Охоплений полум’ям завод лишився позаду. За хвилину Андрій проминув дороговказ із закресленим написом «Буськів Сад» і пригальмував перед в’їздом на міст. Іншого берега знову не було видно — від середини міст потопав у густому тумані. Про всяк випадок Андрій увімкнув сирену, і та огидно завила. І вже коли за вікнами замелькали перила, він підніс до рота монету. Зараз йому це видавалося несосвітенною дурнею. Дурніше навіть, ніж плювати через плече, побачивши чорну кішку. Дурніше, ніж просити домовика переїхати з тобою на нову квартиру. Але стіна туману була чимраз ближче, а відчуття дежавю таке сильне, що він таки запхнув дурнуватого мідяка під язик і міцніше вчепився в кермо.