Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Прощавай, моторошне селище. Прощавай назавжди.

«ЗІЛ» хитнуло, гучно стукнули задні колеса, з’їжджаючи з мосту. Туман став іще густіший, тож Андрій пригальмував, напружено вдивляючись у лобове скло. По стінці туману пробігали блакитні полиски мигалки. Верещала сирена. Мла збиралася на шибах серпанком крихітних крапель, і він увімкнув двірники. Наскільки пам’ятав, тут весь час пряма дорога, тож Андрій сміливіше натиснув на газ.

Будівля виринула з туману так несподівано, що він необачно смикнув широким кермом, і ледь не вилетів на тротуар вузької вулички. Не встиг здивуватися, відкіля це все взялося, а вуличка вже вихилилася між будинками, і він заледве вписався в поворот. Варто було загальмувати, але він ніяк не міг вирівняти авто і боявся, що масивний «ЗІЛ» занесе. Тому лиш легенько натиснув на педаль, намагаючись упоратися з керуванням. Вуличка пірнула кудись ліворуч й одразу праворуч. «Добре, хоч сирену ввімкнув», — подумав Андрій, коли з імли показався людський силует. Чи то цей баран виперся на дорогу, чи то «ЗІЛ» винесло на тротуар. Щось стукнуло, Андрій відчайдушно смикнув кермом, кабіну сіпонуло, він натиснув на гальмо й одразу відчув, як авто нахиляє вліво. Крутнув кермо в інший бік, на мить відпустив і знову натиснув на гальмо. Його швиргонуло вперед, автомобіль здригнувся й, нарешті, став.

Андрій клацнув тумблером, щоб заткнути істеричне виття пожежної сирени. Тепер у тиші було чути його власне важке дихання. «Бордюр, — повторював він собі. — Я просто вилетів колесом на бордюр». Але тепер здавалося, наче кабіну трусонуло саме від удару. Доволі чіткого короткого удару.

Андрій виплюнув монету і пожбурив на сидіння. Відчинив двері та на ватяних ногах зіскочив із підніжки.

Позаду в тумані сяяла неоном вивіска «Кафе «Міраж»». На землі лежав чоловік. Уже підбігли якісь люди і залунали вигуки «дзвоніть у швидку».

— Він живий? — запитав Андрій, підбігаючи ближче.

Йому ніхто не відповів. Позаду нього із дверей кафе вибіг Валерка. Андрій його не бачив. Ступив уперед, зазирнув через людські спини і враз відчув гострий напад нудоти.

На вузькому, без ніякого бордюру тротуарі, лежав він сам.

Під ногами одна по одній пробігали мілкі калюжки і тріщини в асфальті. Його кросівки миготіли білими підошвами, наче креслили тротуар пунктирною розміткою. Він перебіг дорогу, перестрибнув велику калюжу й заглибився в парк.

У навушниках Емінем співав свою «Щодуху в нікуди». Або «Нема куди спішить» в іншому перекладі… Що насправді одне і те ж.

«У повітрі попіл, наш світ палає. А нам начхати».

Андрюха ніколи в житті не слухав такої музики. А зараз ці пісні — єдине, що допомагає не схибнутися остаточно. Може, усе через те, що той хлопець теж зазирнув за край. Іще в дитинстві — прогибів у реанімації тиждень чи щось таке. Щоправда, у нього була звичайна срана кома: він розучився зав’язувати шнурівки, те‑се… Геть не схоже на Андрюхину історію. Як по правді, Андрія нудило від усіх цих спроб різних людей пояснити йому те, що сталося, медичними термінами. Наче дитині. Запхніть краще свої пояснення…

Він наддав ходу. Хотілося по-справжньому втомитися. Щоб межею бажань стало просто зупинитися, а потім щоб іще довго в голові не виникало жодної думки.

«Забий на те, що кажуть інші. Ми біжимо в нікуди щодуху».

У такі моменти здається, що всі пісні — про тебе. Кожен рядок відлунює болем у голові. Його психотерапевт каже, що це добре. Відчуваєш — отже, виборсаєшся. Тільки він, схоже, ніякого біса не виборсався. Андрюха щодня чимраз дужче тонув .

Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Він скинув. Хотілося дослухати цей трек до кінця. Тут у кожному рядку подвійний сенс. Як у житті. Принаймні у його житті точно. Виявляється, все завжди мало подвійний сенс, і лише він упевнено простував, не тямлячи, що довкола все палає, а в кінці шляху — нічогісінько нема.

«Ніколи не озирайся — і ми не постаріємо».

Він зупинився біля фонтана. Сиротливий шмат бетону, як і всі фонтани взимку. Порожній дитячий майданчик поруч лише посилював це враження. Лютий був безсніжний, і тому здавалося, що час зупинився. Це вже вочевидь не зима, а весною ще й не пахне. І з дахів не скрапує, і мороз не щипає… Птахів не чути. Навіть повітря не рухається.

Андрій сів на бортик, дістав телефон і передзвонив. Жіночий голос.