Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Той буркнув щось удячне і зафоркав, намилюючи лице. Діло пішло швидше. Незабаром Субота вийшов, утираючись білим «вафельним» рушником.

— Нормас? — запитав він Андрюху, ледь відхиливши голову.

— Ага. Коли ти повернешся?

— Та скоро… — Субота підійшов до вікна. — Зара’ бамажки оформлю і… Якщо Борисоч не смикне… То скоро.

— То що, Віталічку, — озвалася Оксі, — поїхала моя Христинка і трубки брати не хоче?!

— Закрий рота! — гаркнув Субота. Він пожував губи, так, наче щось обмірковував. — Коли ти її бачила востаннє?

— Ну, тоді ото, в неділю. Я ж тобі казала.

— Ти казала, що в неділю вона пропала.

— Тому що тоді я її бачила востаннє! Ти об ґанок гепнувся чи що!

Субота пропустив її шпильку повз вуха.

— А в неділю ти її коли бачила?

— Увечері. У медпункт до неї заходила. А вранці вона зміну не передала і на дзвінки не відповідала.

— Вона збиралася з кимсь зустрічатися? Ну, піти кудись? Може, в неї хтось був, га?

— Зміну вранці передати повинна була… І нікого в неї не було.

Субота чвіркнув зубом.

— Гівняно…

— В смислі? А якби в неї був хлопець, то капець як класно все вийшло?!

У Суботи вмить почервоніли вуха.

— Я про ситуацію кажу! — раптом загорлав він на Ксеню. — Що підозрюваних нема! Та й вопше — дуже гівняно в суботу зранку витягти з ротора половину Христини!

Оксі судомно глитнула і кинулася до вбиральні. Грюкнули двері.

— Ти геть уже чи що… — незлостиво мовив Андрій. — Вони ж подруги.

— Дак а чого вона… «Капець як класно»…

Субота нервово вхопив куртку і вийшов.

— Це все через тебе, — заявила Ксенія, коли вийшла із вбиральні.

Вона вмилася й зняла заляпаний кров’ю пуховик. Її сукня майже не постраждала, й лише закривавлена хустина досі лишалася на шиї.

— Що саме через мене? — насторожився Андрій.

— Усе. Усе тепер полетить нахер… — вона заходилася втиратися рушником.

— І що ж я такого наробив?

— Ти здійняв усю цю муть… Жили б, як живеться. Може, і справді стало б краще, коли б завод запрацював. А що тепер буде — взагалі неясно… Нічого хорошого. Я, звичайно, переживала через Христинку… Та хоча б не змивала з лиця її кров.

— Ти сказилася? Краще дозволити маніякові різати вас по одному?

Ксеня засмучено подивилася на бордові розводи на рушнику і стиха лайнулася: кров із брудної хустини роз’ялозилася по всій шиї.

— Це дивлячись, що буде далі, — Оксі кивнула в бік вікна: на площі наростав обурений гомін юрби. — Ти не знаєш, на що здатний наш мер.

І стиха додала:

— І мій чоловік…

Вона вийняла з кишені пудреницю, поглянула на себе в люстерко, беззвучно лайнулася й знову подалась у вбиральню.

Субота розгублено дивився на свій «опель», який лежав на череві, наче тлустий кіт, що грівся на сонці. Усі чотири колеса були пробиті. Він безпорадно озирнувся в бік залитого кров’ю ґанку поліції, де вже зібрався збуджений натовп, і йому здалося, що кілька людей уважно спостерігають за ним. Субота відвернувся, стеряно потираючи підборіддя.

— Харашо… — він знову зацьковано роззирнувся. — Тоді по-другому…

Він довго порпався в бардачку й, нарешті, вицупив звідти якісь бланки і пластикову теку. Рішучо захряснувши дверцята, Субота покрокував до закривавленого ротора.

— Ну, хто тут свідок! — гаркнув з виглядом господаря. — І Паличу в медпункт подзвоніть! Тільки нічого не займайте! П’ять кроків од машини!

Андрій дивився у вікно.

Субота жваво жестикулював, намагаючись опанувати ситуацією. І люди його слухалися, але їхні погляди були відверто недобрі. Двоє добровольців під орудою дільничного заходилися витягувати тіло. Хтось приніс із поліційного «опеля» ковдру, щоб накрити. З того боку площі показався «уазик» із червоним хрестом. Субота без очевидної потреби взявся розганяти роззяв. Науменко стеряно сидів просто на сходах, усипаних кривавим снігом, наче йому ні до чого немає діла.

За спиною клацнула клямка. Оксі випрала хустинку і знову пов’язала її на шию. Мокру. Андрій подумав, що це вже геть дивно, але промовчав.

— Димом смердить, — мовила Оксі, нюхнувши повітря.

У повітрі справді висів характерний запах горілого паперу. Щось у цьому запахові неясно тривожило Андрія. Він навіть пройшовся кімнатою, зазирнув у відчинений Суботин кабінет. Нічого ніде не горіло. Та й причина тривоги була в іншому. Цей запах має щось означати. Андрій поки що не второпав, що саме, але точно щось недобре.

— Що шукаєш? — запитала Ксеня.

— Шукаю, де горить, — відповів він.