Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Віталік щось на подвір’ї робив.

— Де саме?

Ксенія мовчки показала рукою на двері, що вели до чорного входу, й Андрій вийшов. Повернувся за якусь секунду. Влетів вихором стрибучою боксерською ходою. Жовна виграють на обличчі, в руках урна. Чорний згорілий папір всередині частково зберіг форму.

— От паскудник! — рубонув у повітря й підскочив до вікна.

— Що він уже учудив?

— Лікарняний собі виписав, — процідив Андрій. — Ну, нехай тільки зайде, недомірок капловухий…

Ксеня хихотнула.

— Узагалі нічого смішного, — гаркнув Андрій, навіть не глянувши на неї. — Він спалив кримінальну справу. Всі матеріали, фото — все!

Усмішка вмить стерлася з Ксениного обличчя.

— Андрію, у що ми вляпалися?

Андрій гримнув урною об стіл і сів у куток.

Хряснули двері й увійшов зопрілий Субота.

— Колеса мені порізали, тварі! — він втер рукавом чоло й обвів їх втомленим, спустошеним поглядом.

Урну на столі не помітив.

— То ти вже не дуже спішиш? — єхидно запитала Ксеня.

Він кинув на неї лихий погляд, але промовчав. Пройшов до свого кабінету й упав навколішки перед шафою. Задзвеніли пляшки. В одній із них були якісь жалюгідні рештки, й дільничний рвучко зірвав кришечку. Горілки не вистачило навіть на те, щоб відчути гіркоту на язиці. Субота пожбурив пляшку долі і весь якийсь стеряний вийшов до Андрія й Оксі.

— Кстаті, в неї обидві руки на місці, — сказав він.

— А чия ж то була рука? — здивувався Андрій, на мить навіть забувши про спалену течку.

Поліцейський не відповів. Аж раптом ляснув себе по чолу і знову втік у кабінет. Загуркотіли шухляди столу, а за секунду Субота повернувся, тріумфально тримаючи в руках подарункову коробку з якимось лікером.

— Що, дирболизнемо? — весело запитав він і відкрив.

Пляшка була пуста.

— Думав, іще осталося… — сумно зітхнув поліцейський.

— Ти б поставив на стіл, — турботливо запропонував Андрій. — Далі від гріха.

Субота, либонь, занадто занурився в роздуми, бо не відчув підступу і мовчки поставив пляшку. Й лише тоді розгублено звів очі:

— Шо?

— Капшо! — прогарчав Андрій і, схопивши зі столу урну, рішучо, мов гарматне ядро, рвонув до Суботи. — Ти що начворив, гівнюк?

Зметикувавши, що насуваються неприємності, Субота скоцюрбився в очікуванні удару і виставив уперед руку. Та Андрій не збирався бити. Він спритно впіймав поліцейського за великий палець і, зігнувши в долоні, крутонув, як рубильник. Дільничний завив і, замружившись від болю, опустився на коліна.

— Якого хріна ти витворяєш? — спокійно і навіть безжурно запитав Андрій.

Він тицьнув урну Суботі під носа, як шкодливому кошеняті. Ліва рука дільничного раптом ковзнула за пояс. Андрій викрутив пальця так сильно, аж Субота закричав.

— Руку! Щоб я бачив!

— Це напад… На поліцейського… — проскімлив той, але руку слухняно підняв над головою.

— Матиму на увазі, — кивнув Андрій і відставив урну вбік. Його долоня пірнула Суботі під куртку й вицупила з-за паска пістолет. — Краще, щоб ти пояснив усе просто зараз.

— Це моя папка… — дільничний кривився з болю. — Лічна… Вона ззаду підписана… Була…

— І як же так вийшло, що твоя особиста папка так глибоко і всеохопно ознайомила мене зі справою? — поцікавився Андрій і присів поруч із Суботою навпочіпки, не послаблюючи хватки.

— Це не я… — хрипів Субота, хапаючись рукою за плече. — Не я їх усіх убив, я клянуся… Ми не знаємо, хто… Ніхто не знає… Зламаєш пальця… Зламаєш, гад, відпусти!

Андрій розтиснув долоню. Субота не втримався й упав.

— Оце вже цікаво, — Андрій повернувся до ослона й умостився на нього з виглядом господаря. — А я ж не про це питав. Схоже на щиросердне зізнання, еге?

Він подивився на Оксі. Та відверто схвально все це спостерігала.

— Тому ти в мене заяву брати не хотів? — запитала вона.

— О, все ж складається! — підтакнув Андрій.

— Що там у тебе складається! — загарчав Субота. — Віддай табельне!

— А давай я тобі ще раз усе розкажу, бо ти, бачу, не второпав. Ти знищив матеріали у справі. Дуже дивні матеріали, враховуючи, що містили вони допит поліцейського Суботи, підписаний самим Суботою. І що сам Субота записав себе як підозрюваного в серійних убивствах. Це така чесність, Віталік? Чи роздвоєння особистості?

Ксеня аж очі вирячила — таке їй на думку не спадало.

— Це, чесно, не я… — тільки й мовив поліцейський.

Він мав жалюгідний вигляд.

— Піднімайся й побалакаємо нормально, — запропонував Андрій.