Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Субота кивнув і незграбно підвівся з підлоги. Його пістолет Андрій засунув собі за пояс.

— Ходім у кабінєт, — попросив дільничний. — Я розкажу все, що знаю.

Коли вони втрьох переступили поріг його кабінету, Субота раптом завмер, наче налетів на стіну. На столі лежала тека. Товста, із грубого коричневого картону, на зав’язках.

Субота озирнувся на них, наче хотів пересвідчитися, що вони бачать те саме. А тоді кинувся до течки і перевернув її.

— Це вона! — він підняв теку і показав їм, виставивши вперед, наче ікону. — Бачте: «С.В.С.» — Субота Віталій Сергійович…

— То ти її не спалив? — розгублено запитав Андрій.

— Спалив! — вигукнув Субота. — У тій-ото урні й спалив!

— Нічого не розумію. Папка-Фенікс? — Андрій обернувся до Оксі. — Може, ти щось второпала?

Та якщо хтось і міг заплутати всіх іще дужче, то лише вона.

— Це моя папка, — мовила Ксеня траурним голосом і сполотніла. — На ній плями від кави… З кардамоном…

Коли Павло Борисович Тупогуб уперше відчинив перед Суботою двері його майбутнього кабінету, течка вже була там — лежала посеред столу. Картонна, стара, в коричневих розводах на корінчику. Тільки ініціалів С.В.С. на звороті ще не було.

— Розполагайся, — добродушно сказав Тупогуб. — На подвір’ї гараж на два авто. Поки що порожній, на жаль, але ненадовго. До нас у селище от‑от серйозні інвестиції зайдуть, і тоді ми тобі не тільки службовий автомобіль, ми тобі й нове приміщення відгрохаємо! Вже недовго лишилося.

— Шо за бамаги? — завзято запитав Субота, по-діловому висовуючи шухляди.

— Чого не знаю, того не знаю. Тут нічого не чіпали, тільки прибирали. Усі документи — від попереднього господаря, так би мовити… Ну, обживайся! — і Тупогуб пішов, обдарувавши новопризначеного дільничного поліцейського пляшкою коньяку.

Того дня Субота працювати не планував. Хіба що сісти в нове крісло, задерти ноги на стіл, як ото у кінах, і скуштувати подарункового коньяку. Втім, двері за Тупогубом грюкнули, а Субота так і стояв із коньяком у руках, навіть не сів — щось було не те. Наче в кабінеті був хтось іще. Наче дихав, залізши під стола, й дивився на Суботу холодним, неприємним поглядом. Відчуття було таке сильне, що дільничний таки зазирнув під стіл. Але ж ми знаємо, що в кабінеті не було нікого. Крім старої картонної теки в кавових плямах.

Нарешті Суботу зацікавила течка, й він поклав її перед собою. Вона була якась дивна. Майже антикварна. Почухавши чоло, поліцейський узявся за тугенько зв’язані шнурівки, і відчуття були такі, наче мацаєш жабу.

У течці були зібрані й ретельно розсортовані найрізноманітніші матеріали про мешканців селища. Хто і що краде, хто і кому заздрить, хто кому погрожує, й звісно ж — хто з ким спить. До того ж усі факти підкріплені напрочуд якісними і чіткими світлинами — хоч хапай під пахву і біжи до суду. Це був захват! Мрія кожного дільничного. Хай там хто був його попередник — хлопчина вмів збирати інформацію.

І Субота з головою занурився в матеріали. Кожен рядок, кожна фотографія відкривали йому найсокровенніші і найбрудніші таємниці мешканців селища. Він опам’ятався аж глупої ночі, коли очі зайшлися слізьми від утоми, а літери, підсвічені жовтою настільною лампою, почали розповзатись, як воші. Дільничний відкинувся на спинку, палаючи з перезбудження й водночас знемагаючи від утоми. Він почувався володарем душ.

Уже наступного дня дільничний заходився розкривати справи. Тобто, як «розкривати»… Радше домовлятися й закривати. За гроші, за послуги, за відсоток від прибутку. Наприклад, він прийшов до начальника пожежної станції Науменка і показав дивовижну добірку світлин, на яких той продає двигун єдиного в селищі пожежного авто. Науменко все, знай, питав: «Звідкіля? Звідкіля?», а Субота загадково всміхався. Діло, видно, було давнє, але фотографії справили на Науменка незглибиме враження — він мало не плакав. Питання залагодили полюбовно — Захарій Михайлович купив світлини за можливу для нього суму, та й по всьому. Втім, це не завадило дільничному принагідно розлепетяти історію мерові, який, своєю чергою, скористався з цього, щоб тримати Науменка на гачку.

Або ще: колись знайшов пригоду на свою дупу такий собі Арсен. Відгамселив якогось хлопця простісінько посеред вулиці, — а той і помер. І хоч реальних свідків не було (точніше, не знайшлося сміливців, які погодились би свідчити), дільничний усі необхідні докази віднайшов у течці й потроху почав промацувати цю історію. Аж раптом за Арсена вступився сам усемогутній Павло Борисович. Звернувся до поліцая, так би мовити, з особистим проханням. І Субота, ясна річ, йому не відмовив. Недурний він був, цей Субота. Ой, недурний.