Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

І лише Захар за кермом залишався похмурий мов хмара — із голови не йшла вчорашня розмова і моторошне видіння, у якому в мера не було обличчя. Він намагався втішити себе тим, що роторний снігозбирач — надійний провісник того, що незабаром таки придбають пожежне авто, але витіснити з голови кишло хробаків не вдавалося. «Іде, — наполегливо повторював він собі. — Іде за гріхи…»

З’юрмлений на площі люд пороззявляв роти, а мешканці трьох бузьківських п’ятиповерхівок повистромлювалися з вікон.

Чи варто казати, що Звір, якого ніхто не впізнав, того ранку теж був на площі. Чи варто пояснювати, з яким засмаком він дивився, як ріжуть сніг гострі ножі ротора…

Оксі сиділа в нього на столі, безцеремонно посунувши папери. Довга вовняна сукня спадала з її стегон вишуканими хвилями, а яскрава шовкова хустина надавала їй схожості з героїнею якогось фільму. Субота подумав: хоч би що вона вбрала, їй личить усе. Або ж вона завжди вбирає те, що їй личить. Хтозна, може, комусь вона й не видавалася аж такою ідеальною, та тільки не Суботі. Чуючи її улесливий голос, він щоразу не міг стриматися, уявляючи, як повертається з роботи, знімає свої замшеві черевики, впираючи носак одного в закаблук іншого, плентається в кухню, а там — Ксеня. І вона оцим своїм ледь чутним голосом запитує, чи сильно він натомився, ставить перед ним тарілку. І чарку, що вже там. І чарку.

— Ти зависнув чи шо? — спиталася Оксі, бо Субота так і стояв в одвірку, дурнувато всміхаючись.

— Привіт, — схаменувся він і машинально встромив руку в кишеню, щоб перевірити, чи не стирчать звідтіля пачки грошей, які він дістав із сейфа.

Навіть зараз Ксеня, що несамохіть руйнувала всі його плани, розбурхувала уяву. Її голос завжди видавався йому сексуальним іще й тому, що він вчував у ньому покору. І щоразу він мимоволі уявляв, як надіває на Ксенині руки наручники, й через це навіть трохи паморочилася голова.

— Справа є, — м’яко мовила вона. — Допоможеш?

Субота підійшов до неї й з мимовільною жадібністю ковзнув поглядом по витончених вилицях і круглястій лінії маленького підборіддя. Від неї пахло м’ятною жуйкою.

— Я трохи зайнятий, якшо чесно… А шо таке?

— Ти бензин п’єш, чи шо… — Ксенія скривилася.

— Із бака тре’ було злити, — знітився він і затулив рота рукою.

— Фу, ще й горілим штиняє… Купи собі дезік, Субота!

— Та є в мене, — він відчув, як по-зрадницькому спалахнули вуха. — Розказуй давай, яка справа, бо мені по ділах нада.

— Хочу заяву написати. З приводу Христини.

Субота відразу насупився й відійшов до вікна. Правду кажучи, коли зустріла його отим своїм котячим «привіт», він сподівався швиденько її спекатися.

І навіть коли сказала про допомогу, думки за інерцією рухалися в тому ж напрямку — так-так, аякже, зайди завтра. Але «заява» і «Христина» — це були найгірші два слова, поєднані в одному реченні, коли на площі досі не відлунав упевнений голос мера.

— Дак а шо таке? — нарешті запитав Субота, запізніло вдаючи нерозуміння. — Наче ж усе нормас. Я просто капець, як спішу!

Ксенія дістала телефон і тицьнула йому в лице, аж Субота мусив відхилитися, щоб роздивитися дисплей.

«УГАДАЙ, ХТО МЕНЕ ВБИВ»

— Хто це прислав? — здивовано закліпав Субота.

— Це хтось надіслав мені вчора ввечері з її номера.

— А ти дзвонила?

— Я щодня дзвоню.

— А визов іде чи нє? — з надією запитав Субота.

— Іде. І що це означає?

«Вбивство, — так колись казав їхній викладач у школі міліції. — Перше, що зробить крадій, — вимкне вкрадений телефон. Тому, якщо людина зникла, а виклик іде, то відсотків на дев’яносто — вона мертва».

— Ну… — Субота зам’явся, бо нічого цього не збирався казати Ксені. — Матері ж вона якось подзвонила…

— А ти впевнений, що то була вона?

— Дак, а хто ж… Ксень, мені тре’ бігти…

— Віталік, її мати алкоголічка — їй будь-хто міг дзвонити, вона б не відрізнила! Кажу тобі, як її найкраща подруга — не може такого бути, щоб із її номера такі повідомлення надходили, і все було в порядку. Давай папір і ручку.

— Підожди…

— Чого ждати?

— Через час, кажу тобі, приходь! — підвищив голос Субота. — І якби з нею реально шось пагане случилося, то телефон би забрали і відключили вже. Поняла?

— А що як їм не телефон був потрібен?

— Кому?

— Тим, хто її вбив , — Оксі насилу вимовила останнє слово. — То що тоді з мобільним?

— Ну… Лежить десь, навєрно…

— І дзвонить.

Вона дістала свій телефон і ввімкнула режим гучного зв’язку. З динаміка полилися тужливі гудки. На дисплеї всміхалася з фотографії Христина.