Джеймс Барри - Пітер Пен

У дитячій кімнаті тепер стояло тільки два ліжка — для Джейн і її няні; не було буди, бо Нани теж не стало. Вона померла від старості, і перед смертю їй було дуже тяжко: до останнього дня вона була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не знає, як треба доглядати за дітьми.

Раз на тиждень няня Джейн не ночувала в них; і тоді Венді вкладала Джейн до сну. Це була пора казок. Джейн придумала накриватися з головою простирадлом, вдвох із мамою, і шепотітися в абсолютній темряві.

— І що ми бачимо?

— Здається, я нічогісінько не бачу, — сказала Венді з дивним почуттям, що якби Нана була тут, то далі говорили б про неї.

— Ні-ні, ти бачиш, — заперечила Джейн. — Ти бачиш той час, коли була ще маленькою дівчинкою.

— Це було так давно, серденько, — сказала Венді. — О, як летить час!

— Час летить так, як ти літала, коли була маленька? — поцікавилося хитре дитя.

— Так, як я? Знаєш, Джейн, я деколи запитую сама себе, чи справді я колись літала.

— Літала, літала.

— О, ті прекрасні далекі дні, коли я вміла літати!

— Мамочко, а чому ти тепер не вмієш літати?

— Бо я виросла, моя доню. Коли люди виростають, вони забувають, що таке літати.

— А чому?

— Бо перестають бути веселими, наївними і безтурботними. А тільки веселі, наївні і безтурботні можуть літати.

— Веселі, наївні і безтурботні? Так, я теж хочу бути такою.

А, можливо, Венді таки вдавалось щось побачити?

— Так, справді, це та сама кімната, — говорила вона.

— Я знаю, це вона, — погодилась Джейн. — А далі?

І тоді вони поринали у фантастичні пригоди тієї ночі, коли Пітер прилетів шукати свою тінь.

— Ото дурненький, — сказала Венді, — він хотів приклеїти її милом, і коли йому не вдалося, заплакав, а я прокинулась і пришила її.

— Ти трошки пропустила, — перебила Джейн, яка вже знала цю історію краще за маму. — Коли ти побачила, що він сидить на підлозі і плаче, що ти сказала?

— Я сіла в ліжечку і спитала: “Хлопчику, чому ти плачеш?”

— Правильно, так воно й було, — підтвердила Джейн і глибоко зітхнула.

— А потім він взяв усіх нас з собою, і ми полетіли у далеку Небувалію — де феї, і пірати, й індіанці, і Затока Русалок, і Підземна оселя, і Маленький будиночок.

— Так! І його ти любила найбільше?

— Мабуть, все-таки, найбільше я любила Підземну оселю.

— Ага, і я теж. А що Пітер сказав тобі на прощання?

— Востаннє він мені сказав: “Завжди чекай на мене, і настане ніч, коли ти почуєш моє “ку-ку-рі-ку!”

— Так.

— Але, на жаль, він зовсім забув про мене, — сказала Венді з усмішкою. Ось як вона виросла.

— А як він кукурікав? — спитала Джейн одного разу.

— Приблизно так, — усміхнулась Венді і спробувала кукурікнути так, як він.

— Ні, не так, — серйозно заперечила Джейн, — а ось так! — і зробила це набагато краще за маму.

Венді трохи здивувалась:

— Звідки ти знаєш, золотко?

— Я часто чую це уві сні, — відповіла Джейн.

— О так, багато дівчаток чують це уві сні, але я була єдиною, яка чула це наяву.

— Яка ти щаслива! — вигукнула Джейн.

Аж ось однієї ночі сталася трагедія. Це була весна, і казочка на ніч вже була розказана, і Джейн вже спала у своєму ліжечку. Венді сиділа з шиттям на підлозі, впритул до каміна, щоб краще бачити, бо іншого світла в дитячій не було; аж раптом почула кукурікання. І вікно відчинилося, як колись, і Пітер приземлився в кімнаті.

Він був точнісінько такий, як колись, і Венді зразу помітила, що всі молочні зубки у нього на місці.

Він був маленький хлопчик, а вона стала дорослою жінкою. Венді скулилась при вогні, не наважуючись поворухнутись — безпомічна, пригнічена якоюсь провиною, доросла жінка.

— Здоров, Венді! — привітався Пітер, нічого не зауваживши, бо думав тільки про себе; і в тьмяному світлі її біла сукня, можливо, видалась йому довгою нічною сорочкою, в якій він побачив її уперше.

— Добрий вечір, Пітере, — відповіла вона тихенько і постаралася стати якомога меншою. Щось у ній кричало: “Жінко, жінко, відпусти мене!”

— Привіт, а де Джон? — спитав він, зненацька помітивши, що третього ліжка нема.

— Джона тут уже нема, — вона ледве перевела подих.

— А Майкл що, спить? — спитав він, неуважно ковзнувши поглядом по Джейн.

— Так, — відповіла Венді, і раптом відчула, що обманює їх обох — і Джейн, і Пітера.

— Але це не Майкл, — мерщій промовила вона, щоб позбутися почуття провини.

Пітер пригледівся.

— Ага, то це хтось новенький?

— Так.

— Хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка.