Джеймс Барри - Пітер Пен

І якщо ти спитаєш бабусю, чи знала вона Пітера Пена, коли була маленька, вона також відповість: “Ну звичайно, знала”.

Але якщо спитаєш її, чи бачила вона його верхи на козі — тут уже бабуся відповість, що ніколи не чула про якусь-там козу. Може, вона просто забула — так, як іноді забуває твоє ім’я і називає тебе Мілдред, тобто так, як твою маму. Однак навряд чи могла вона забути таку важливу персону, як коза. Отже, виходить, що коли твоя бабуся була дитиною, Пітер кози ще не мав. А це доводить, що починати історії про Пітера Пена з кози (як це робить більшість оповідачів) так само безглуздо, як натягати шкарпетки поверх черевиків.

А ще це доводить, що Пітер ду-у-уже-дуже старий (хоч насправді вік його ніколи не змінюється, і роки для нього не існують). Насправді йому один тиждень від роду, і хоча він народився дуже-дуже давно, у нього ніколи не було дня народження, ані навіть найменшого шансу колись його мати. Причина в тому, що Пітер утік з людського світу, коли йому виповнилося сім днів; він втік через вікно і полетів до Кенсінгтонських Садів.

Якщо ви вважаєте, ніби Пітер — єдине малятко, якому раптом захотілося втекти, то це означає, що ви зовсім не пам’ятаєте себе малими.

Коли Девід, мій син, слухав цю історію, він спершу також стояв на тому, що сам ніколи не збирався втікати. Але я попросив його повернутися подумки назад, дуже-дуже постаратися — зосередитись і щосили стиснути скроні долонями.

І коли він послухався мене і по-справжньому постарався, то виразно пригадав своє дитяче бажання повернутися на вершечок дерева, а з цим спогадом прийшли й інші: як він лежав у своєму ліжечку і думав втекти, щойно лиш мама засне, і як вона одного разу впіймала його на півдорозі до комина. Кожна дитина може щось таке пригадати, коли щосили стисне долонями скроні. Бо всі ми були пташками, до того як стали людьми, тому перші кілька тижнів після народження немовлята поводяться неспокійно: їх нестерпно сверблять плечі у тих місцях, де раніше були крила. Так каже Девід.

Дозвольте ж окреслити перебіг нашої історії: спочатку я розповідаю її синові, потім він переказує її мені. Зрозуміло, що це не зовсім схожі історії. А потім знову я розповідаю все спочатку з його доповненнями, і так триває далі, і ніхто не знає, чия це історія — Девідова чи моя.

У цій розповіді про Пітера Пена, наприклад, сюжет і більшість повчальних роздумів належать мені, хоча й не всі (бо мій синочок іноді теж буває суворим моралістом), а ось окремі цікаві епізоди про закони і звичаї, пов’язані з немовлятами на пташиній митниці, — це головним чином спогади Девіда, викликані сильним стисканням долонями скронь і старанним пригадуванням.

Отож, Пітер Пен утік через вікно, на якому не було засувів. Він стояв на підвіконні і бачив вдалині дерева, які безумовно означали, що там — Кенсінгтонські Сади, і щойно Пітер побачив їх, як відразу ж забув, що він маленький хлопчик у довгій нічній сорочечці, і полетів аж туди, де виднілися садові споруди. Дивно, що він летів без крил, хоча те місце, де колись були крила, страшенно свербіло. Мабуть, всі ми теж могли б літати, якби твердо вірили, що нам це вдасться, — так, як вірив Пітер тієї ночі.

Він радо приземлився на відкритій галявині між Дитячим Палацом і річкою Серпантин, мерщій беркицьнувся на спину і почав хвицати ніжками. Пітер зовсім забув, що він тепер хлопчик, і далі вважав себе пташкою, так само, як і в ті перші дні серед людей, коли ловив муху рукою — справжня пташка б так ніколи не зробила — і не розумів, як тій мусі вдається втекти. Він подумав, що, мабуть, уже минула Година Закриття, бо довкола снувало безліч фей, і всі вони були занадто заклопотані, щоб помічати його: вони саме готували їжу, доїли корів, носили воду і таке інше. Відра з водою викликали у нього спрагу, і він мерщій полетів напитися до Круглого Ставка. Нахилився над ставком і занурив дзьоб у воду, але ж йому тільки здавалося, що це дзьоб, — насправді це був його носик, і тому він ковтнув кілька крапель води і не напився, тоді ступив у калюжу і став у ній хлюпатися. Коли справжня пташка хлюпочеться в калюжі, вона потім стріпує пір’я і висушує його, але Пітер не міг пригадати, як це робиться, набурмосився і вирішив іти ночувати на Плакучому Буці у Дитячій Алеї.

Спочатку йому було важкувато сидіти на гілляці, але потім він призвичаївся і заснув. Прокинувся Пітер на світанні — він увесь тремтів і присягався, що “ніколи не знав такої холодної ночі”, хоча насправді знав ще й не такі холодні ночі, коли був пташкою; але кожен знає: що для пташки тепла ніч — те для хлопчика у нічній сорочці ніч холоднюща. До того ж, Пітер відчував якийсь дивний дискомфорт, ніби його голова була чимось забита, ще й почув гучний звук, що змусив його раптово озирнутися, — виявилось, це він сам пчихнув. І ще йому чогось дуже хотілося — він ніби й знав, чого хоче, але ніяк не міг згадати. Що ж це було за бажання? Чого він так сильно хотів? Пітерові хотілося, щоб мама висякала йому носа, але він так і не здогадався про це і вирішив звернутися з цим питанням до фей. Феї мають знати все.