Джеймс Барри - Пітер Пен

Тепер він уже мав би все зрозуміти — але ж ні!

— Пітере, — промовила вона, затинаючись, — ти хочеш взяти мене з собою?

— Звичайно, для цього я й прилетів, — поважно пояснив він. — Ти що, забула, що настав час весняного прибирання?

Вона добре знала, що марно було б нагадувати, як багато весен він пропустив.

— Я не зможу полетіти, — зізналася вона винувато. — Я забула, як це робиться.

— Я тебе швидко навчу!

— Ой, Пітере, не варто марнувати на мене чарівний пилок.

Вона встала; і аж тепер його охопив страх.

— Що це? — закричав він і весь зіщулився.

— Я засвічу світло і ти сам усе побачиш, — сказала вона.

Мало не вперше в житті, наскільки мені відомо, Пітер по-справжньому злякався.

— Не треба, не вмикай! — закричав він.

Вона лагідно розкуйовдила волосся цього згорьованого хлопчика. Це вже була не та маленька дівчинка, що так побивалася за ним, — це була доросла жінка, яка всміхалася йому; але це був усміх крізь сльози.

Тоді вона ввімкнула світло, і Пітер побачив все. З його грудей вирвався болісний крик; і коли високе прекрасне створіння нахилилося, щоб підняти його на руки, він різко відскочив.

— Що це таке? — закричав він знову.

Вона мусила розповісти йому.

— Я виросла, Пітере. Мені вже давно не двадцять. Я стала зовсім доросла.

— Але ж ти обіцяла, що не станеш!

— Я нічого не могла зробити. І тепер я заміжня жінка, Пітере.

— Ні, не може бути!

— Так, так і є. І ота маленька дівчинка в ліжечку — моя дитина.

— Ні, це неправда!

Але він уже запідозрив, що це правда, і підійшов до сонної дитини, і заніс над нею кинджал… Але, звичайно, не вдарив. Натомість він сів на підлогу і розплакався.

Венді не знала, як його заспокоїти, хоча колись це їй вдавалося так легко. Тепер вона стала звичайною жінкою, і вибігла з кімнати, щоб все обдумати.

А Пітер все плакав і плакав, і ось його плач потривожив Джейн. Вона сіла в ліжку і зразу зацікавилась ним:

— Хлопчику, — спитала вона, — чого ти плачеш?

Пітер підвівся з підлоги і вклонився їй, і вона теж вклонилася йому зі свого ліжечка.

— Привіт, — сказав він.

— Здоров, — відповіла Джейн.

— Мене звати Пітер Пен, — сказав він.

— Ага, я знаю.

— Я прилетів за своєю мамою, — пояснив він, — щоб взяти її зі собою в Небувалію.

— Знаю, — сказала Джейн. — Я тебе чекала.

Коли знічена Венді повернулася, то застала Пітера на бильці ліжка — він щось захоплено вигукував, а Джейн у нічній сорочці літала попід стелею в невимовному захваті.

— Вона — моя мама, — пояснив Пітер, а Джейн опустилася і стала поряд з ним, і на личку її був той пильний дівчачий вираз, який він так любив.

— Йому так потрібна мама! — сказала Джейн.

— Так, я знаю, — засмучено зітхнула Венді, — я знаю це, як ніхто інший.

— До побачення, — сказав Пітер Венді і піднявся в повітря, і безсовісна Джейн підлетіла до нього — тепер політ став для неї найлегшим способом пересування.

Венді підбігла до вікна.

— Ні, ні! — кричала вона.

— Але ж це тільки на весну, на час весняного прибирання, — попросила Джейн, — він хоче, щоб я завжди допомагала йому з весняним прибиранням.

— Якби-то я могла полетіти з вами, — зітхнула Венді.

— Але ж ти сама бачиш, що тобі ніяк не виходить літати, — сказала Джейн.

Звичайно, Венді врешті дозволить їм полетіти разом. Наш останній погляд застав її у вікні — вона дивиться дітям услід, проводжаючи їх очима у небі, аж поки вони не стають малесенькі, як дві зірочки.

Дивлячись на Венді, можна помітити, що її волосся біліє, а її постать дедалі меншає, бо все це сталося давним-давно…

Джейн стала звичайною дорослою жінкою, у неї тепер є дочка на ім’я Маргарет; і щовесни Пітер, коли не забуде, прилітає за Маргарет і забирає її зі собою у Небувалію, де вона розповідає йому казки про нього ж, а він їх жадібно слухає.

Коли Маргарет виросте, у неї теж буде донька, яка теж стане Пітерові названою матір’ю, — і так триватиме вічно, поки діти залишатимуться веселими, наївними і безтурботними.

Спитай свою маму, чи знала вона Пітера Пена, коли була маленькою, і вона відповість: “Аякже, звичайно, знала”.

А ще спитай, чи їздив він верхи на козі, і вона відповість: “Що за пусте питання — авжеж їздив!”