Джеймс Барри - Пітер Пен

Дві феї саме прогулювалися Дитячою Алеєю, обіймаючи одна одну за талію, і він зістрибнув униз, щоб поговорити з ними. Взагалі-то, феї частенько сваряться з птахами, але переважно на ввічливе запитання дають ввічливу відповідь, тож Пітер дуже обурився, коли ці двоє втекли, ледве побачивши його. Але тут він звернув увагу на ще одну фею: вона розляглася на садовій лаві й читала поштову марку, яку загубив якийсь чоловік. Але щойно зачувши голос Пітера, миттю сховалася в тюльпані.

Пітер з подивом помітив, що кожна фея тільки побачить його — тут же втікає. Робітнича бригада, зайнята розпилюванням поганки, кинулася врозтіч, забувши про інструменти. Доярка перекинула відерце догори дном і сховалася під ним. Скоро всі Сади зашуміли. Феї зграйками літали то туди, то сюди, допитуючись одна в одної: “Ти не боїшся?” Вогні погасили, двері забарикадували, а від палацу Королеви Меб долинав барабанний бій на знак того, що королівська гвардія напоготові.

Прибув уланський полк: він крокував Головною Алеєю, озброєний гострими листками падуба, якими зручно було проштрикувати ворогів на ходу. Пітер чув, як феї та ельфи перегукувалися повсюди про те, що у Сади після Години Закриття проникла людина, але ні на мить не міг припустити, що людина — це він. Йому ставало все гірше й гірше, він все більше й більше замислювався над тим, що ж йому робити зі своїм носом, але даремно переслідував фей своїм нагальним запитанням — ці полохливі створіння втікали геть від нього, і навіть улани на Пагорбі, побачивши його, стрімголов пострибали на тротуар, виправдовуючись тим, що він нібито був на тротуарі.

Пітер остаточно розчарувався у феях і вирішив просити поради у птахів, але раптом невиразно пригадав собі дивну річ — вчора, поки він вмощувався на Плакучому Букові, усі пташки порозліталися. Тоді його це зовсім не стурбувало, але тепер він, нарешті, збагнув значення цієї події. Всяка жива істота уникала його. Бідний маленький Пітер Пен сів і заплакав, але так і не зрозумів, що навіть сидить не тим місцем, що пташка. І це був його порятунок, бо інакше він втратив би віру в політ; а досить тільки на мить засумніватися в тому, що вмієш літати, як назавжди втрачаєш цей дар. Хочете знати, чому птахи літають, а люди ні? Відповідь проста: птахи мають віру в політ; а щоб мати таку віру, треба мати крила.

На острівець посеред Серпантину можна потрапити тільки на крилах — людським човнам не можна там причалювати; і довкола того острівця з води стирчать корчі, і на кожному з них днями і ночами чатують птахи-вартові.

Саме туди, на той острів, полетів Пітер, щоб викласти свою дивну історію старому крукові Соломонові, і приземлився там з відрадним відчуттям дому — цей острів був справжнім домом для птахів. Але зараз усі спали, навіть вартові — не спав тільки Соломон, бадьорий, ніби вдень: він уважно вислухав Пітера, а тоді відкрив йому справжнє значення усіх його пригод.

— Якщо не віриш мені, то поглянь на свою нічну сорочку, — сказав Соломон, і Пітер вражено, ніби вперше, втупився у свою сорочку, а потім перевів погляд на птахів. Жодна пташка не мала на собі нічого схожого.

— Скільки пальців у тебе на ногах? — безжально спитав Соломон, і Пітер з жахом зауважив, що у нього на ногах п’ять пальців! Це був важкий удар, бідолашного хлопчика аж пройняло холодом.

— Розпуши своє пір’я, — запропонував той понурий старий Соломон, і Пітер відчайдушно спробував розпушити пір’я, але пір’я не було — жодної пір’їнки. Його кинуло в дрож, і вперше відтоді, як він стояв на підвіконні, йому згадалася та мила пані, що так любила його.

— Може, краще мені повернутися до мами, — несміливо промовив він.

— До побачення, — відповів на це Соломон і якось дивно на нього поглянув.

Але Пітер все ще вагався.

— Чого стоїш? — ввічливо поцікавився старий.

— Я думаю, — хрипкувато промовив Пітер. — Можливо, я ще можу літати?

Бачите, він втратив віру?

— Ех, ти, бідне мале Ні-се-ні-те, — сказав Соломон: він насправді зовсім не був такий жорстокосердий, — тепер ти ніколи не зможеш літати, навіть у вітряні дні. Тобі доведеться залишитись тут, на острові, назавжди.

— І я вже ніколи не зможу погуляти в Кенсінгтонських Садах? — приречено спитав Пітер.

— А як ти збираєшся туди потрапити? — поцікавився Соломон.

Однак, він вельми люб’язно пообіцяв навчити Пітера усіх пташиних премудростей — якщо тільки такий опецьок взагалі зможе чогось навчитися.

— То я вже ніколи не стану справжньою людиною? — спитав Пітер.