Джеймс Барри - Пітер Пен

Перший Близнюк був дуже гордий і схвильовано запитав:

— Ви думаєте, пане, що з нами буде дуже багато мороки? Коли так, то ми можемо піти геть.

— Тату! — вигукнула вражена Венді.

Але пан Дарлінг спохмурнів ще більше. Він знав, що поводиться негідно, але нічим не міг цьому зарадити.

— Ми можемо спати по двоє, — сказав Чубчик.

— Я завжди стрижу їх сама, — сказала Венді.

— Джордже! — вигукнула пані Дарлінг, якій було боляче бачити, як її дорогий чоловік показує себе не з найкращого боку.

Тоді він розридався, і правда зі слізьми випливла наверх. Він сказав, що радий всиновити дітей — так само, як і вона, — але надіється, що вони будуть питати його згоди, так само, як і її, замість того щоб вважати його повним нулем у його ж домі.

— Я не вважаю його нулем, — відразу проголосив Дуда. — А ти вважаєш його нулем, Кудрику?

— Ні. А ти, Ледь-Ледю, вважаєш пана Дарлінга нулем?

— Ясно, що ні. Близнюки, а ви що скажете?

І виявилось, що ніхто з них не вважає пана Дарлінга нулем; і він страшенно зрадів, і сказав, що для всіх знайдеться місце у вітальні, якщо вони там помістяться.

— Ми помістимось, пане, — запевнили його хлопчики.

— Тоді йдіть за мною, — гукнув він весело. — Майте на увазі, я не певен, що у нас є вітальня, але ми зробимо вигляд, що вона є, — це майже те саме. Гоп-па-па!

Він, пританцьовуючи, пішов уперед, і дітлахи з вигуками “гоп-па-па!”, пританцьовуючи, пішли за ним на пошуки вітальні. І я вже забув, знайшли вони її чи ні, але, як би там не було, кожному знайшовся куточок, і всі розмістились.

А Пітер ще раз побачився з Венді, перш ніж відлетіти. Навряд чи він залетів у вікно — він, мабуть, нібито ненароком вдарився об нього в польоті, так, щоб вона відкрила вікно і погукала його. Венді так і зробила.

— Привіт, Венді, і прощавай, — сказав він.

— О, мій милий, ти вже летиш?

— Так.

— Пітере, тобі часом не хотілось би сказати щось моїй батькам, — невпевнено сказала вона, — щось дуже приємне?

— Ні.

— Про мене, Пітере?

— Ні.

Пані Дарлінг підійшла до вікна, пильно приглядаючись до Венді. Вона сказала Пітерові, що вони з паном Дарлінгом всиновлюють усіх хлопчаків, і його теж готові всиновити.

— І ви послали б мене до школи? — примружившись, запитав він.

— Так.

— А потім в офіс?

— Сподіваюся.

— І скоро я став би дорослим чоловіком?

— Дуже скоро.

— Я не хочу ходити до школи і вивчати всяку нудоту, — палко сказав він. — Я не хочу бути дорослим чоловіком. Мамо Венді, уявіть: одного разу я прокидаюсь і відчуваю, що в мене росте борода!

— Пітере, — пробувала потішити його Венді, — я любитиму тебе навіть з бородою.

І пані Дарлінг простягнула до нього руки, але він відштовхнув її.

— Відступіться, пані, ніхто не сміє ловити мене і робити з мене чоловіка.

— Але де ти збираєшся жити?

— З Дзенькою, в будиночку, який ми збудували для Венді. Феї поставлять його високо у верховітті дерева, там, де вони сплять ночами.

— Як гарно, — вигукнула Венді з таким жалем, аж пані Дарлінг потягнула її до себе.

— Я думала, що всі феї вже повмирали, — сказала пані Дарлінг.

— Постійно з’являються нові феї, багато-багато, — пояснила Венді, яка тепер багато знала про це. — Тому що, розумієш, щоразу, коли якесь немовля вперше засміється, народжується нова фея. Так само, як завжди є нові діти, завжди є й нові феї. Вони живуть у будиночках у верховітті дерев; хлопці — лілові, дівчатка — біленькі, а новонароджені малята, які ще не відомо ким будуть, — блакитні.

— Мені буде дуже весело, — сказав Пітер, поглядаючи на Венді.

— Але дуже самотньо вечорами сидіти при вогні, — відповіла вона.

— Зі мною буде Дзенька.

— Але Дзенька не може зробити навіть двадцятої частини того, що треба, — нагадала вона йому дещо уїдливо.

— Підла брехуха! — гукнула Дзенька десь із закутка.

— Не має значення, — байдуже сказав Пітер.

— Ні, ні, Пітере, це має значення.

— Добре, тоді летімо зі мною, будемо жити в маленькому будиночку.

— Можна, мамо?

— Не може бути й мови. Ви знову вдома, зі мною, і я вас уже нікуди не відпущу.

— Але ж йому так потрібна мама!

— Тобі теж, донечко.

— Ну гаразд, — сказав на це Пітер, ніби запрошував її просто з ввічливості.

Але пані Дарлінг бачила, як смикнувся його ротик, і тому зробила таку шляхетну пропозицію: дозволила Венді гостювати у нього щороку протягом одного тижня, щоб допомогти з весняним прибиранням. Венді хотілось би якоїсь ближчої нагоди, їй здавалося, що весни доведеться так довго чекати. Але Пітера ця обіцянка вельми втішила, і він відлетів, дуже радий і веселий. Він не мав відчуття часу, зате мав стільки пригод, що все, що я про нього розповів, складає лише якусь їх мізерну частку. Я підозрюю, що Венді здогадувалася про це, тому й прощалася з ним такими сумними словами: