Олег Сенцов - Жизня

Макар жив через паркан. Він був моїм сусідом і головним другом дитинства, з тих, знайомства з якими ти не пам’ятаєш — ти знав їх завжди. Його звали Ігор, він був досить великим, а ще більше товстим. Вуса в нього почали висіватися класу з четвертого й повністю висіялися десь у сьомому. Макар був на чотири роки старшим. Я ніколи не мав старшого брата — у мене був Макар. Він мене багато чому навчив. Корисного, щоправда, в цьому було мало, а хорошого ще менше. Макар не був хуліганом чи, тим більше, заводієм, він був наче тихоня, чимало читав, зазвичай щось історичне, але навчався так собі. Він був недурний, хитрий і, мабуть, із підлинкою, однак зовсім не злий. Та це якщо дивитися збоку. А якщо дивишся зблизька, хоча б через сусідський паркан, то Макар був досить хорошим другом. Попри велику як для дитячого спілкування різницю у віці ми дуже дружили, він був моїм захистом, щоправда, не надто авторитетним. Та потім дитинство в Макара скінчилося, його забрали в армію, а в мене воно ще деякий час тривало.

Та поки наше дитинство йшло разом, ми робили багато цікавих справ: разом гуляли в лісі зі собаками, грали в футбол і чижа, каталися на великах, ходили купатися на ставок, майстрували дерев’яні гвинтівки з гумкою, що стріляли шпильками з цвяхів, і займалися ще купою речей, які зазвичай цікавлять звичайних пацанів у селах. Він навчив мене курити, а потім грати в карти — спершу просто, а згодом на гроші. Макар краще за всіх грав у триньку, а я постійно програвав і багато хто йому програвав, але невеликі суми — великих у нас ніколи не було. А Макар грав дуже добре, хитро, вправно махлював і майже завжди залишався в плюсі.

А взимку ми з Макаром якось грали в хокей! Переважно ми грали в футбол — з ним та іншими хлопцями або просто пасувалися один з одним на вулиці чи в його дворі. Але по телевізору ми, крім футболу, дивилися ще й хокей, тому в нас були куплені ключки — на випадок, якщо в Криму випаде сніг і не встигне розтанути до того часу, поки ми повернемося зі школи. Ключки пролежали на горищах і в комірчинах кілька років, і ось нарешті випав красивий сніг, білий і легкий. Ми в Макара у дворі втоптали невеликий майданчик, поставили дві лавиці — як ворота — і почали грати у справжній хокей із шайбою, зрозуміло, що не на ковзанах, а в такий ось хокей на ногах. Усе було чудово, хтось комусь забивав, невеликий майданчик був сповнений захвату, аж поки я, замахнувшись надто широко, не луснув Макара, що стояв позаду, ключкою по голові. Я нічого надзвичайного наче й не відчув, а він раптом дуже голосно заволав: «Ай! Ай!» — і, затуляючи скривавленою рукою розсічену брову, втік додому. Я постояв трохи на цьому нашому хокейному майданчику, подивився на маленькі акуратні червоні кружальця на білому, добре втоптаному снігу — й поплентався додому, несучи ключку на плечі. Більше ми в хокей не грали. Я навіть потім не просив у нього пробачення. І не тому, що я такий неввічливий чи бездушний. Просто в пацанів, там, у дитинстві, так не заведено — просити пробачення. Якщо напартачив, як я з тією ключкою, то просто стоїш поряд або кажеш щось на зразок: «Дай подивлюсь» або «Нічого страшного», ну а якщо там, куди тобі дали подивитися, все ж страшнувато, то: «Це треба в больнічку!».

Між нашими з Макаром дворами паркан був із дротяної сітки, й ми постійно перелазили один до одного в гості. Можна було, звісно, ходити й через хвіртку, та через паркан було якось ближче, і за відстанню, і по-людськи. Макар перебирався через паркан украй рідко, бо сітка до навантажень у сто кілограмів ставилася дуже погано, та зате я — легкий і худенький — літав туди-назад по кілька разів на день. Сітка в тому місці, де ми постійно лазили один до одного, з часом прогнулася й провисла, мене за це лаяли, але від звичного шляху до друга я все одно не відмовлявся. Оскільки Макар зважувався долати паркан лише вряди-годи, то якщо я йому був потрібен, він просто підходив до нього і кликав мене — я прибігав, і ми довго з ним базікали коло цього паркана. Пацани не вміють говорити просто так, вони зазвичай говорять про діло, хай і маленьке, та все ж для них дуже важливе, а тому наші розмови іноді затягувалися.

Ніколи не забуду, як одного разу я бігав від своєї хвіртки до Макарового паркана радитися з ним щодо угоди з мікромоторчиками. Мікромоторчики — це такі маленькі моторчики, їх виламували з якихось старих радянських електроприладів, і з них умілі хлопці майстрували саморобні мікромашинки, які їздили з допомогою цих мікромоторчиків і від батарейок. А в мене на той час були тільки машинки, які їздили від руки. А що для семирічного сільського хлопчака означала машинка на батарейках у той час? То була недосяжна мрія! Він навіть не уявляв, що існують машинки ще й із дистанційним керуванням (на шнурку, а не на радіо, звісно) і що про них теж можна мріяти. Тому найбільш винахідливі хлопці майстрували собі машинки власноруч. Самі чи з допомогою тата — це неважливо, головне, що такі хлопці й такі машинки існували. І ось двоє таких малих щасливчиків з однією такою машинкою в руках якось постукали в хвіртку до такого, ще меншого, мене. Вони звідкись дізналися, що в мене є два нові чудові мікромоторчики. Здається, я був знайомий з одним із цих хлопців і сам йому про них, мабуть, розказав — ну не стежили ж вони за мною, врешті-решт. Та неважливо, головне — вони прийшли, і їм були потрібні ці два мікромоторчики, а я мріяв про машинку на батарейках або хоча б набір пластмасових угорських солдатиків — індійців чи бодай ковбоїв — пірати в мене вже були, а про вікінгів мріяти не було сенсу — їх узагалі не дістанеш. Тому на пропозицію хлопців — віддати їм мікромоторчики просто так — я відповів, що мені треба подумати, й, залишивши їх на лавці біля хвіртки, побіг до паркана кликати Макара: радитися. Макар як людина досвідчена — четвертий клас це вже, як‑не-як, майже півжиття за плечима, — подумавши, запропонував мені просити за два моторчики справжню машинку на батарейках або хоча б двадцять вікінгів. Я побіг знову до хвіртки. Хлопці слухали нашу пропозицію спокійно, але сказали, що в них нічого немає, зате показали, як їздить їхня саморобна машинка. Назвати те, що повзало по моїй лавці, машинкою могли хіба дуже маленькі хлоп’ята, та ще й обдаровані неабиякою уявою, та й то якщо дивитися під певним кутом, наприклад з низької точки, як воно на тебе повзе. Але я був якраз таким хлоп’ям: те, що чеберяло дерев’яним настилом, справило на мене незабутнє враження — і я знову побіг до паркана.