Олег Сенцов - Жизня

Улітку й восени 2018-го до нас повернулися відчуття чотирирічної давнини — коли так само щогодинно перевірялися новини й опускалися руки від неможливості щось змінити і на щось вплинути. Ще у травні український кінорежисер і письменник Олег Сенцов, який уже третій рік перебував у російській в’язниці, оголосив безстрокове голодування. Тоді ще здавалося, що звільнення Олега й інших українських політв’язнів у Росії — це питання, яке може швидко вирішитися, бо перемовини ведуться, бо про Олега говорять на всіх найбільших світових політичних майданчиках і культурних подіях. Тривога та безнадія почнуть підкрадатися на початку серпня, коли адвокат Сенцова повідомив про різке погіршення стану здоров’я Олега. Направду все це здавалося абсолютним абсурдом у світі, який нібито вже давно засудив нелюдські злочини тоталітарних режимів, але ось у ХХІ столітті у російській тюрмі повільно згасає життя митця, що відмовився визнати незаконну анексію своєї рідної землі й прийняти громадянство іншої країни, — і жодне верховенство закону, жодні європейські суди, жодні впливові політики, під петиціями до яких ми так настирливо збирали в ті місяці підписи, не можуть це зупинити.

Улітку почалася глобальна ініціатива Міжнародного ПЕН зі збору листів на підтримку Олега. Вони надходили з різних країн і континентів, у них звучали і заклики триматися, і слова захоплення, і молитви. «Дякую вам за те, що ви підтримуєте загальногуманістичні цінності й відстоюєте права людини», — писав Мейбл Карлос з Іспанії. «З мого вікна видно шматочок неба у хмарах, з-за яких пробивається сонце. Хочеться обійняти вас і дати часточку своїх сил. Зробити цього я не можу, але можу поділитися нашим літом», — писала Люба з Канади. «Ви зараз для дуже багатьох людей є маяком, і справа, напевно, не в геройстві, а в розумінні цінності й сенсу життя», — писала Наталя з України. І ще сотні голосів із Британії, Данії, Америки, Аргентини, Нової Зеландії, Росії, Швеції… Ніхто з авторів тих листів не знав, чи вони дійдуть до адресата, можливо, навіть була більша ймовірність, що не дійдуть — десь тоді з’явилася інформація, що Олег перестав отримувати кореспонденцію через цензора, який її попередньо читав. Але люди продовжували писати листи й виходити на акції протесту.

Тоді ж, у серпні, на сотий день голодування Олега, біля посольств Росії в різних країнах відбулися пікети на підтримку Сенцова. На акції в Києві ми читали листи до Олега, сподіваючись, що колись він їх обов’язково отримає, і, звичайно, «Автобіографію» та «Заповіт» — схоже, без цих оповідань не обходилася жодна подія на його підтримку. З моменту першої появи цієї книжки із простою назвою «Рассказы» тексти із неї звучали російською, українською, англійською, польською, чеською, французькою, німецькою — відомі й невідомі люди в різних країнах світу читали на відео Олегові оповідання, щоби розповісти світу його історію, щоби світ запам’ятав це ім’я і промовляв його за кожної нагоди, яка могла б допомогти його звільненню. Зрештою, якщо ви дійсно хочете не просто дізнатися про головні життєві вибори Сенцова, мотивацію його вчинків, а й зрозуміти їх, я би радила вам насамперед прочитати ці перші Олегові тексти, в яких він згадує, аналізує своє минуле і накреслює ту життєву карту, з якої й починається так добре відома нам історія.

Історія російськомовного хлопця із Криму, який народився 1976 року в Сімферополі й устиг побачити і відчути, що таке радянська система — з її рутиною, одноманітністю та вдаванням замість буття. Олег був одним із найкращих учнів у класі, але відмовився перескладати «четвірки» в атестаті, аби отримати медаль. Потому пішов навчатися на маркетолога, згодом захопився кіберспортом і відкрив власний комп’ютерний клуб. Як і головний герой його першого фільму «Гамер», презентованого 2011 року, Олег цілком присвячував себе кіберспорту — і став неодноразовим переможцем українських турнірів та учасником закордонних змагань. Усе змінило кіно: після виходу «Гамера» Олег закрив свій комп’ютерний клуб і вирішив далі розвиватися як кінорежисер. Зйомки його другої стрічки, «Носоріг», про дітей 90-х, перервала революція — Сенцов поїхав до Києва, де став одним із активістів Автомайдану. А коли розпочалася анексія Криму, Олег розвозив продукти заблокованим українським військовим.

Подальшу хронологію життя Олега Сенцова ретельно задокументував російський режисер Аскольд Куров у фільмі «Процес».