Олег Сенцов - Жизня

Закінчивши школу, я поїхав навчатися до Міста й Діка бачив уже тільки раз на тиждень. Я його гладив, коли приїжджав додому, іноді — коли від’їжджав. Чи я ще любив його? Звісно, любив, але та любов уже стала схожою на звичку, на любов до старих людей. Дікові на той час уже виповнилося десять років, і він почав старіти. Чи любив він мене, як і раніше? Думаю, що так. Хоча останні роки ним опікувалася мама — годувала, відпускала на ніч гуляти, — та собака обирає собі одного господаря й залишається вірним йому до кінця. Дік почав хворіти, потім — припадати на задні лапи, рідко підводився. Почався ревматизм. Із недугою, якою перехворів і я сам, у нашій родині вміли боротися — ми кололи йому необхідні ліки. Дік ожив, збадьорився, його вистачило ще на півтора року.

Помирав він довго, у муках. Поки вирішували — усипляти його чи ні, усе скінчилося. Я приїхав із Міста й повіз його ховати на возику, у великому ящику. Дік на старість усох майже вдвічі, та був ще досить важкий.

Ховав я його сам, на пустирі, що поступово ставав смітником, поруч із дорогою до лісу, де ми раніше з ним гуляли. Викопав яму, поклав туди пса й почав закопувати. Мені було нічим накрити Діка, і після першої лопати землі, кинутої на собачу морду, я спинився. Було важко. Руки не слухалися. Після другої лопати на очі навернулися сльози. Коли земля прикрила пса, кидати стало легше. Ніколи б не подумав, що ховати собаку буде важче, ніж батька.

Кажуть, лихих людей не буває, бувають тільки лихі вчинки. Це правда. Хоч трохи хорошого є в кожній людині. Це хороше — і є доброта. І чим добріша людина, тим вона краща. Уся доброта сіється в дитинстві. Це ласка матері, це батькові руки, це друзі, це казки, це книжки. Це наші мультфільми. У мамонтеняткові, що пливе на крижині до мами, більше доброти, аніж у всіх благодійних фондах разом узятих! Але доброта це ще й любов. І не лише до батьків, братів та зятів, а й любов до тварин. Бажано до свійських, бажано до своїх.

І найкраще любити собаку, і чинити так, щоб він тебе любив. Коти, а тим більше папужки, не вміють любити. Жити вони вміють, а от любити — ні. Любов до собаки більше схожа на любов до жінки. Мама може любити тебе, та їй ще треба любити тата, твоїх братів і сестер, своїх маму й тата, а може, й сусідського дядька Петра, та це вже не наше діло… А собака любитиме тільки тебе, буде вірним тільки тобі. І нічого не вимагатиме натомість. Окрім твоєї любові.

Усі називають дитинство найщасливішою порою. Згоден. Тільки я б додав: ще й найсвітлішою. Здебільшого. Майже в усіх. Мені щиро жаль тих, у кого не було дитинства, або в кого воно рано скінчилося, або було не дуже світлим.

У мене було все — і дитинство, і достатня кількість світла в ньому. І світло не вимріюється двома кілограмами мандаринів на Новий рік або мультиками по чорно-білому телевізору. І кількістю подарунків на день народження воно теж не вимірюється.

Коли тобі вісім, то набір пластмасових угорських солдатиків — це вершина мрій.

Машинка на радіокеруванні — це солодкий сон, ти його дивився б хоч і серед білого дня.

Та чи були в тебе тоді солдатики, чи купили тобі машинку, потім, через багато років, уже не має значення. І ставши дорослим, ти розумієш, що тепер цей припалий пилом мотлох зовсім не важливий, але ти розумієш також, що там, у дитинстві, для тебе — дитини, це теж не було найголовнішим.

Головне, що було й мало бути головним, — це мама, це родина, це друзі, це улюблені тварини, все живе, що тебе оточує, що несе це світло, яке освітлюватиме тебе зсередини завжди — що б не сталося після. Після. Після дитинства.

Я себе пам’ятаю дуже рано. Іноді мені навіть здається, що я пам’ятаю обличчя, які схилялися наді мною, коли я лежав у дитячому візочку (хоча зараз я схильний вважати, що то мені запам’ятався кадр із якогось фільму).

Особистістю я себе відчув теж дуже рано, років у п’ять. Я загнав у палець скабку й не зміг її витягти. Якийсь друг, от не пригадаю цієї сволоти, сказав мені, що це все, кінець — скабка з пальця дійде до серця, і я помру.

Це найперше яскраве враження з дитинства: мені п’ять років, я йду додому з дитячого садка, в сандалях і шортах, пагорбом, неподалік од свого Села (діти чомусь не люблять доріг, вони завжди зрізують де заманеться, а якщо дорога пряма, то повзуть кущами). Ага, тож я йду, високо, переді мою все село внизу, садочок позаду, далеко ліворуч школа, в якій я ще не встиг побувати, — і я подумки прощаюся з усім цим, готуюся вмирати. Обстановка спокійна, в міру трагічна, вітряно. Але я не плачу, так — то й так.