Олег Сенцов - Жизня

Після загибелі Тузика минув майже рік. Я випросив у батьків нового пса. Вівчарку! На моє дванадцятиріччя ми поїхали з батьком до міста й на пташиному ринку купили цуценя, помісь німецької й кавказької вівчарок. Цуценя було манюсіньке, трохи більше тижня, погано повзало, ще гірше їло, уміщалося на моїй дитячій долоні. Родоводу песик не мав, зате коштував п’ятнадцять карбованців. Уночі він пищав і повзав підлогою в моїй кімнаті, поки мамі це не набридло й вона не поклала його до мене в ліжко; там він пригрівся й заснув. Я годував цуценя, вмочаючи пальця в молоко й тицяючи йому до рота — хлебтати він ще не вмів. Назвали хлопця — Дік.

Пес ріс швидко, був дуже міцний, кошлатий і незграбний, а ще грайливий, як і всі цуценята. Коли Дік підріс, мене чекало деяке розчарування: напівкровка і є напівкровка, і хоч німців із кавказцями змішують навмисне, аби взяти найкраще від обох порід, мій пес не був схожим на жодне зображення в тоненькій книжечці з кінології, яку дав почитати один дядечко — ненадовго, на все життя. Мене це спершу пригнічувало, але згодом любов до собаки переважила відчуття його неповноцінності.

Мій пес виріс здоровенним, завдяки рудо-чорному окрасу він більше скидався на німця, але був ширший у кості — то вже від кавказця, власне, як і звислі на кінчиках вуха й ледь підкручений хвіст. Дік дуже прикипів до мене, а я до нього. Ми часто гуляли, я його дресирував — він дещо вмів робити, як і належить службовому собаці. Щоправда, і характер у пса був норовистий. Коли Дік бачив курей, качок та іншу живність, у нього стабільно прокидався мисливський інстинкт, а тому кількість конфліктів із господарями попсованої свійської дичини, у тому числі і з власними батьками, не перелічити.

Ми ходили з Діком гуляти найчастіше до лісу неподалік нашого Села, за полем, трохи на горі. Гуляли здебільшого самі або з моїми друзями — вони теж брали своїх собак, але жоден з них за красою Дікові й у підметки не годився. Гуляти юрмою було весело, та все одно мені більше подобалося ходити в ліс самотою, тільки з моїм псом. То були незабутні миті. Коли він шукав мене, коли я навмисне трохи відставав або ховався в кущах. Шукав і знаходив. І ми обоє раділи цій швидкій зустрічі. Пес задоволений, бо знайшов господаря, господар задоволений, бо в нього такий розумний пес, і обоє — бо ви любите одне одного, бо ви знову разом. Або ще добре наткнутися на зайця: той сидить собі нишком до останньої миті, а потім вилітає в тебе з-під ніг, і ти дивишся, як твій доволі огрядний пес витягнувся в стрілу, підібгав вуха й, ледь повискуючи, чимдуж стеле за звірям, потроху відстаючи.

Як чудово гуляти сирого осіннього дня, у повільних і світлих сутінках, коли довкола анікогісінько, і пахне гниллю, і довкола серпанок.

Добре гуляти взимку, особливо коли випадає рідкісний у нашій місцевості сніг, коли бачиш сліди, свої й чужі, і дзвінко й далеко летить твій голос, коли ти гукаєш щосили: «Дік, до мене!» — і чуєш спершу удари лап, потім дихання, а далі бачиш, як, обсипаючи на себе сніг із нижніх гілок, мчить до тебе твій пес.

Добре повертатися літнього вечора з прогулянки, коли повітря дзвенить і вже пахне зливою, але її ще немає, і, вийшовши з лісу, ти раптом чуєш, як голосно шумить листя, і розумієш, що це дощ, що він уже почався й іде через ліс услід за тобою. Ти щодуху біжиш полем униз, а твій пес біжить поруч, повернувши до тебе голову, і на середині шляху вас накриває злива. А потім ви йдете вдвох додому, ти ведеш його за повідець, і всі собаки на вулиці здіймають страшенний рейвах, і твій пес відповідає гавкотом, і ти ледве втримуєш його, і ви йдете втомлені й задоволені; потім ти наливаєш псові з кухлика води в миску, виносиш йому вечерю. Ви засинаєте щасливі, а вранці ти йдеш до школи, і собака бряжчить ланцюгом, проводжає тебе до воріт, і ви обоє знаєте, що ввечері знову буде прогулянка, і ви знову будете разом, і ви знову будете щасливі.

Дитинство — найщасливіша пора. Хвалити Бога, у мене було щасливе дитинство. Найтепліші, найулюбленіші місця в ньому — мій пес і прогулянки з ним.

Та дитинство поступово закінчувалося, прогулянки з собакою стали набридливим обов’язком, прикриттям, щоб покурити й пограти в карти з хлопцями в лісі. Літньої пори я присвячував більше вечорів друзям та футболу, аніж вигулу Діка. Щоразу, угледівши, як я йду до воріт, пес вискакував із буди з надією в очах, що зараз ми підемо з ним гуляти, та майже завжди на нього чекало розчарування. Спершу я щоразу зупинявся, гладив його, вибачався, що сьогодні ми не підемо гуляти, він облизував мені лице, і ми прощалися. Потім я лише трохи куйовдив його перед тим, як піти, а надалі — просто проходив повз. Чим старшим я ставав, тим менше часу приділяв своєму псові. Невдовзі прогулянки скінчилися взагалі. З’явилися нові інтереси, друзі, а пес утратив своє значення — як дружина, з якою ніби ще й живеш, але вже не помічаєш.