Олег Сенцов - Жизня

Федеральна служба безпеки Російської Федерації заарештувала Сенцова у травні 2014 року через підозру в тероризмі та належності до «Правого сектора». Під час одного із судових засідань у Москві Сенцов розповів, що 20-річний термін ув’язнення був названий йому першого ж дня після затримання — ще до слідства і суду, хоча обидва ці слова, як покажуть наступні події, варто брати в лапки. І приналежність до «Правого сектора», і участь у диверсійно-терористичній групі були спростовані. Під час розгляду справи стало відомо, що учасники цієї «групи», які свідчили проти Олега, зробили це під тиском. Сам Сенцов на суді не визнавав свою провину, говорив, що був і лишається українцем і не підтримує анексію Криму. «Я — не кріпосний, і мене не можна передати разом із землею», — заявив Олег. Було очевидно, що його справа вже не схожа на десятки інших, так само очевидно політичних. Олег Сенцов був потрібен тоталітарній машині, щоб показати: система нікого не омине — і її не зупинить ні відоме ім’я, ні заступництво найвпливовіших людей світу. Ще абсурдніше це виглядало тому, що Олег — уродженець Криму і російськомовний, а саме носіїв цієї мови нібито й захищала Росія, розв’язавши війну в Україні.

Попри всі докази того, що справа Сенцова — сфабрикована, 25 серпня 2015 року Північно-Кавказький окружний воєнний суд виніс вирок, відомий Олегові від початку, — 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. «Суд окупантів не може бути справедливим за визначенням», — сказав Олег у своєму виступі на суді, який поширили всі провідні медіа світу. Маючи останній шанс на публічне висловлення, Сенцов звернувся до тієї третини росіян, яка все розуміє, але боїться. «Найбільший гріх на Землі — боягузтво, — сказав він з-за ґрат. — Я не знаю, чого варті твої переконання, якщо ти не можеш за них постраждати або померти».

Ці слова стали пророчими, бо, розуміючи, що він більше не має інструментів, аби бути почутим, у травні 2018 року Сенцов починає безстрокове голодування, при цьому вимагаючи не свого звільнення, а звільнення всіх українських політв’язнів у Росії. Голодування Олега тривало 145 днів. «От аби більше пожити молодим, повноцінним, життям, — написав Олег в оповіданні «Заповіт», — отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем». І це — ще одне пророче місце в Олеговій книжці. Не дозволяти комусь іншому ухвалювати рішення за нього — це обіцяне собі самому правило змусило Сенцова припинити голодування в той момент, коли керівництво колонії вирішило перевести його на штучне годування. «145 днів боротьби, мінус 20 кілограмів ваги, плюс надірваний організм, але ціль так і не досягнута», — написав Олег у своєму листі в жовтні 2018 року.

У цих словах я чую голос Олегового героя Льоші із «Гамера», який говорить, що найважливіше — ставити ціль та її досягати, і який потім не міг прийняти і пробачити собі друге місце на чемпіонаті світу з кіберспорту. Але ще чіткіше я чую голос героя й оповідача з його першої прозової збірки, яка тепер, на прохання Олега, виходить під назвою «Жизня» і — нарешті! — звучить українською мовою. Всім, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому не визнав свою провину, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування, обов’язково слід прочитати його автобіографічні оповідання: саме в них Олег Сенцов пояснює, що його сформувало.

«Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку», — пише він в оповіданні «Школа». Саме з радянської школи, в якій панували зубріння і «тягучі й в’язкі, мов смола, уроки», і почнеться його шлях протесту. Натоді це були суперечки з учителями, тому що Олег ніколи не любив людей, які вдають із себе розумніших, ніж є, бо не розумів, як це — читати книжку тільки для того, щоб правильно відповісти на запитання в підручнику. «До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила, — додає автор. — Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі». І це намагання за будь-яких обставин не вдавати, а залишатися самим собою, продовжиться й згодом — коли Олег «забив» на навчання в університеті, побачивши, що й тут студенти вдають, що навчаються, а викладачі — що навчають, і коли не погодився на офісну рутину з 9-ї до 18-ї.

Читать дальше