Олег Сенцов - Жизня

Здесь есть возможность читать онлайн «Олег Сенцов - Жизня» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Львів, Год выпуска: 2019, ISBN: 2019, Издательство: Видавництво Старого Лева, Жанр: Детская проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Жизня: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Жизня»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Олег Сенцов — український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст. Лауреат Премії Сахарова «За свободу думки» та Національної премії України ім. Т. Шевченка. Був затриманий в Криму в травні 2014 року і засуджений до 20 років ув’язнення в російській в'язниці за звинуваченням у тероризмі. «Жизня» — збірка автобіографічних оповідань. Це книжка для всіх, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування. Ці тексти знайомлять нас з автором у період важливих для нього внутрішніх пошуків і змін, коли він прагне зрозуміти, хто він, яким шляхом піде далі і з якого більше ніколи не зійде. Це перша публікація творів Олега Сенцова в перекладі українською мовою, що подаються поруч із російськомовними оригіналами. Це надзвичайно важлива для Олега книжка, і, навіть перебуваючи в ув’язненні, він активно брав участь у її виданні.

Жизня — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Жизня», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

На випускному балі всі аплодували, задоволені. І я аплодував, задоволений. Мені вручили диплом першому, як найкращому учневі, і навіть говорили щось про «велике зростання і великі звершення», та мені було гидко.

Я закінчив школу, вступив до інституту на державне відділення, на вельми престижний факультет, самотужки. Там був дуже великий блат, і пробитися туди простому смертному зі села було вкрай важко, та я зміг, останнім у списках серед золотих медалістів, але зміг. Перед тим родичі пропонували їхати в інше місто, вступати стовідсотково в інший виш, куди я не хотів, на спеціальність, мені нецікаву. Я відмовився. Я хотів вступити саме туди, куди вступав, усупереч батькам, практично без шансів на успіх. Я нікого не слухався, робив, що бажав, — і досягнув свого. Щоправда, буквально через півроку навчання, після першої сесії, я надто вже розчарувався в нашій вищій школі, де студенти вдають, що навчаються, а вчителі, що навчають. Я забив на все, різко став трієчником, прогульником, порушником дисципліни — і провів у стінах інституту прекрасні п’ять років свого життя. Та це вже зовсім інша історія.

До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила. Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі.

Заповіт

Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім би хотілося пожити якомога довше — і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, я би не хотів жити надто довго, до ста років, аби останню чверть свого віку нидіти, гибіти й скніти на всіляких стимуляторах і препаратах. От аби більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем.

Таким життям я хотів би жити якомога довше. Та це неможливо. Усі ми помремо. Усі ми після смерті станемо шматками гнилого м’яса, заритого на глибині двох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, вдягатимуть на обличчя смуток, стоятимуть навпроти хреста чи пам’ятника й дивитимуться на портрети, геть забувши, що хрести ставлять у ногах покійних, і тепер уся скорботна братія дружно стоїть на голові небіжчика й розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім вони дістають принесену їжу й випивку, пригощають усіх, виключно з покійником, від якого час уже мало що залишив, — а квіточки все цвітуть.

Я не хочу, щоби по моїй голові топталися, навіть після моєї смерті, не хочу в пам’яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, не хочу, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні, тим більше, після смерті. Я не хочу, щоб у мене була могила.

У дитинстві, у чотири роки, я побував на похороні свого діда. Зазвичай діти в такому віці не пам’ятають себе і вкрай рідко пам’ятають найяскравіші події. Але я запам’ятав той похорон. Я пам’ятаю дуже мало. Але пам’ятаю головне: як я стою на краю могили на купі землі разом з іншими родичами. А потім, після похорону, сталося одкровення: мені сказали, що діда вже не викопають назад, що він умер — і це назавжди. Усе дитинство мене переслідував той жах: вечорами й ночами я бачив чорну могилу в розрізі й тіло в білому савані, яке в неї опускають. То було дідове тіло, але я уявляв і розумів, що рано чи пізно то буду я сам. Ніколи не водіть своїх дітей на похорон.

У дитинстві я боявся, що помру. Тепер я не боюся — тепер я точно знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили — тепер просто не хочу в ній лежати.

Усі ми помремо. Кожен помре по-своєму. Хтось тихо і спокійно — так зачиняють двері в дитячу кімнату, де щойно заснули діти. Хтось у муках і криках, як при народженні. Не знаю, як помру я, але мені точно не хочеться вмерти безпомічним старцем у ліжку, під позіхання родичів.

Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: «З криком «Ура!», з автоматом у руках, з ротом, повним крові». Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров’ю, волають від болю і згадують маму.

Я не хочу могили. Я хочу, щоб мене спалили. Ні, не в багатті інквізиції, а в простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоби сонце світило, і щоби віяв свіжий вітер. Та якщо буде осінь і дощ — теж непогано. Не чекати ж до літа, якщо вріжу дуба в жовтні? А то прийдуть гості й запитають: «Що це у вас у цій вазочці?» — «А це наш дідусь лежить — літа чекає!» Вазочку, до речі, теж у море — не треба перетворювати її на фетиш. А то вийде — та ж кімната, рік потому, інші гості: «А що це у вас за вазочка?» — «У ній наш дідусь лежав», — урочисто, стоячи, скажуть родичі. Тоді вже давайте ще й мої шкарпетки з трусами по хаті розвісимо — ті, що найулюбленіші, і ті, що востаннє вдягав.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Жизня»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Жизня» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Жизня»

Обсуждение, отзывы о книге «Жизня» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x