Олег Сенцов - Жизня

Після цієї больнічки я став трохи дорослішим, трохи іншим, практично попрощався з дитинством. Не знаю, що дужче вплинуло — чи то больовий шок, чи то совість (через те що вчасно не захистив того хлопчика), чи ота сотня білих паперових літачків. Не знаю, але щось усередині мене клацнуло.

Що саме клацнуло — це вже неважливо. Важливо інше — що відтоді я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі.

На випускному в дитячому садку мені не дали портфеля, з яким потім треба буде ходити до школи. Усім на лінійці роздали по портфелю, а мені — ні. Моя мама була вихователькою, вона відвела мене вбік і сказала, що мені згодом дадуть портфель, і не такий, як у всіх, а кращий. І мені його потім справді дали. Він був начебто синій, а в решти були коричневі. І мій був ніби красивішим і з лямками — справжній ранець, а ті були просто коричневі з ручкою, так собі портфелі. І я ніби ж мав радіти, але не радів. Мій портфель мені мама вручила наступного дня після випускного, наодинці, у спальні дитсадківської групи, — та я не радів. Мені не потрібен був особливий портфель, хотілося отримати звичайний, як у всіх, але — разом з усіма, а не наодинці, під час тихої години, якось нишком.

А от піти до школи я хотів. Хоч майже всі діти не хотіли, і це було навіть круто — на запитання дорослих, мовляв, чи хочеш ти до школи, відповідати: «Ні». Це вважали нормальним. Дорослі за це не лаяли, а лише плескали по плечу й говорили: нічого, тобі з часом сподобається. Я ж відповідав: «Так, хочу до школи». І мене не плескали по плечу, і сказати їм було нічого.

Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку.

Я давав перший дзвоник. Але я цього не очікував, мене не попереджали, хоч дорослі знали зарані. Однак зараз я розумію, що інших кандидатур не було й не могло бути: я був найрозумнішим хлопчиком у групі, моя мама — вихователька в нашому дитсадку, і в мене ранець якийсь особливий — здається, синій. Мене вела за руку якась десятикласниця, певно, відмінниця, а я дзвонив. Точніше — намагався. Дзвоник дзвонив дуже погано: за звук у нього всередині відповідала гайка на мотузочці, а оскільки я красиво тримав дзвоник за ручку знизу, а «калатальною» частиною вгору, то гайка ховалася десь усередині, за щось чіплялася і нормально дзвонити відмовлялася. Ми з відмінницею йшли по колу, я був трохи спантеличений, бо втомився, як і всі первачки, стояти на сонцепряжній лінійці, намагався дзвонити й дещо безглуздо всміхався. Урешті-решт я почав трусити його дужче, гайка видобула з себе кілька печальних жерстяних передзвонів, і ми дійшли до високих сходів. Потім у колонки увімкнули якийсь шкільний вальс — і всі пішли нагору, в країну тяжких знань.

Ходити до школи мені подобалося, але не довго. Навчатися я любив, а ось ходити до школи, виявляється, не дуже. Мене руйнувала радянська система освіти, ця рутина, це зубріння, тягучі й в’язкі, мов смола, уроки. Я любив фізкультуру, працю й перерви — там була хоч якась свобода. Математику не скажу, що любив. Як на мене, це дещо ненормально — любити математику, це ніби з дитинства мріяти працювати касиром. Просто вона легко давалася мені, і я розв’язував усі контрольні за півуроку. Російська мова — вкрай нудний предмет, а от літературу, як і історію, я просто обожнював — там було дуже цікаво й теж трохи вільніше, ніж на інших уроках. Учителі російської мови й літератури завжди зачитували мої твори вголос, стоячи посеред класу. Це мало кому подобалося, в тому числі й мені самому.

У піонерській організації за кілька років я зробив запаморочливу кар’єру від старости класу до горніста — дуже швидко стало зрозуміло, що я жодним чином не пориваюся до суспільно-політичного життя, до того ж на горні в класі ніхто грати не вмів, а в мене принаймні виходило краще за інших… І я до самісінького кінця піонерії трубив одну простеньку мелодію на всіх урочистих заходах, внесеннях-винесеннях знамен та інших дурницях, стоячи поряд із барабанщиком, знову ж таки десь збоку.

Сільські вчителі були доволі слабкі як викладачі, зате здебільшого добрі люди — лиха людина працювати в школу не піде. Але це я зараз розумію, що рівень викладання в нас був не дуже, а тоді, з третьої парти, все здавалося наче більш-менш. Та якось у нас рік пропрацювала міська вчителька російської. Їй там чомусь місця не вистачило на той навчальний рік, і вона їздила до нас у село навчати місцевих шибайголів, а серед них і мене. Сидячи в своєму п’ятому класі, я не міг визначити, що вона дуже хороший і сильний учитель, — мені було просто страшенно цікаво на її уроках, і навіть на російській, не кажучи вже про літературу, яка тоді стала моїм улюбленим предметом, і не тільки уроком, а взагалі. Ця вчителька відкрила мені цілий світ. Як саме й чим, я вже не згадаю, та після року її викладання в мені щось змінилося. Вона була справжнім учителем. Та через рік вона поїхала до свого міста, і на її місце прийшла інша, яка до цього навчала малявок, а тепер заочно вступила до інституту й заходилася третирувати вже старші класи. І я вперше почав конфліктувати з викладачем — я був вражений різницею, підходом, новими дурними вимогами за шаблоном. Книжки тепер можна було читати за рекомендованими розділами, а не повністю. Як це — читати книжку окремими розділами, що в ній можна зрозуміти? Чи все це лише задля того, аби правильно відповісти на запитання про книжку, написані в кінці підручника? Мене це дратувало, і я не мовчав. Мені було просто нецікаво, але я у свої тринадцять років не міг нічого аргументовано протиставити, і моє невдоволення виливалося лише в суперечки з новим учителем. Усьому класові було байдуже, цим дівчаткам-відмінницям і хлопчикам-хорошистам, які на четвірки-п’ятірки знали шкільну програму і щось там писали акуратним почерком у своїх акуратних зошитах. Решту, яка жила за принципом «аби лиш не спитали», ці проблеми тим більше не обходили, для них це й не було жодною проблемою. А мене за те, що я постійно ставив незручні запитання, регулярно виганяли з класу, тож половину уроків як літератури, так і історії я проводив у коридорі.