Олег Сенцов - Жизня

Гадаєте, що ревматизмом, поліартритом і міокардитом не можна захворіти одночасно і в одинадцять років? Заліковуйте застуди — і не прагніть це перевірити.

Якихось шість тижнів постільного режиму, ще шість тижнів — звичайного, і ви практично вільна людина — можете їхати в санаторій хоч і на півроку. І хлопчик поїхав. А потім ще раз, а потім ще. За дрібні помилки іноді доводиться платити багато. І особливо багато, якщо це здоров’я дітей.

У санаторіях завжди було весело — таке собі маленьке, спільне й у міру самостійне життя дітей. Невеличка, м’якенька школа життя. Розповідати про неї багато немає ні місця, ні бажання. Найцікавіше з того, що було, — бігати за хвилею. Той санаторій був на березі моря, берег — піщаний і пологий, хвиля прибою — довга, а під час шторму ще довша — метрів десять-п’ятнадцять, а біля корпусу — невеликий пірс, дерев’яний і на палях. Коли під час шторму хвиля починала котитися назад, то треба було бігти за нею до моря вздовж пірса і в найдальшій точці хапатися за поручні й підгинати ноги. Хвиля з гуркотом і бризками летіла над тобою, назад на берег, а ти висів, чекав, поки вона повернеться й знову оголить дно, — тоді ти стрибав і мчав назад, а море бігло за тобою — хто швидше. Цікавішого атракціону в дитинстві в мене ніколи не було! Якщо ти був крутий і тобі пощастило з хвилею, і ти добігав майже до самісінького краю пірса, то міг довго висіти, ловлячи зручний момент для повернення. Якщо ж ти не був крутий, а трохи гальмо, або просто тобі не пощастило — з хвилею чи батьками, то ти йшов додому, тобто в корпус — перевдягатися. У цьому корпусі вночі працював інший класний атракціон із підлітково-еротичним ухилом — лазіння між балконами четвертого поверху в кімнати до дівчаток. З ними можна було потусувати й удень, але це не те, уночі все зовсім інакше. І навіть якщо дівчатка були так собі й удень ти на них навіть не зважав, то вночі, коли ти потрапляв до їхньої кімнати (пускали в будь-який час і в будь-який номер — у них, схоже, був свій улюблений, жіночий, атракціон — чекати), все ставало геть іншим, значно цікавішим і привабливішим… Коротше, звичайний, нормальний початок статевого дозрівання.

Словом, у кого які були санаторії в цьому житті, а в мене — з атракціонами. Та я хотів розповісти не про це. А про одну больнічку. Про останню дитячу больнічку в моєму житті, точніше — у моєму дитячому житті.

Так от, больнічка як больнічка, цілком пристойна — обласна, і люди в ній добрі працюють, і лікарі теж хороші, і операції роблять важливі, і діточок рятують, і навіть лікують декого. І роблять там операцію, дуже потрібну операцію, якщо до неї дійшло й без неї не обійтися — треба робити, а то потім гірше буде — все життя доведеться ходити й гундосити з кінським обличчям і відкритою щелепою. Я говорю про видалення мигдалин. У простолюдді, звідки я, власне, вийшов і не відділяю себе від нього, цю операцію називають просто — рвати гланди. Так-от, якщо вам або вашим дітям колись запропонують операцію з видалення мигдалин — не вірте: вам або їм рватимуть гланди!

Мені запропонували зробити цю операцію трохи запізно — уже виповнилося чотирнадцять років, але я досі залишався хворобливим хлопцем, часто хапав ангіни й застуди, — мама погодилася. Скажу одразу, що операція допомогла — я почав хворіти рідше, а коли ще через кілька років послав подалі медицину з її забороною на фізичні навантаження й зайнявся спортом, то хворіти практично перестав. Ревматизм із того часу призабув, який я на вигляд, а дитяча медична картка (дорослої в мене немає) припадає пилом у шафці — я її періодично дістаю, щоб лякати надто чутливих педіатрш на профоглядах.

Видалення мигдалин. Не знаю, як катували в ЧК, та якщо вони так оперують своїх дітей, то я тепер не маю сумнівів щодо причин перемоги Червоного терору над Білим рухом.

Зранку не годують, аби ти не заблював персонал. Потім одягають тебе в халат, зверху натягають балахон із двох зшитих пелюшок, з маленьким отвором для рота, і залишають нудитися в «передбаннику». Якби тоді я вмів капостити так, як тепер, то неодмінно сказав би: «Хлопці, будуть розстрілювати через рот!». Тієї миті тобі ще може бути весело, хоча постійне скигління за дверима з частими вкрапленнями дитячих скриків кого завгодно насторожило б.

Далі ляльок із пелюшками на голові по одній заводять у катівню. І навіщо я примудрився поглянути з-під паранджі на набір інструментів на столику? Жодного корисного для свого здоров’я я там не побачив. Потім тебе прив’язують ременями до крісла за всі рухомі частини тіла, в тому числі й за голову. «Це електролікування? Тільки не переборщіть із вольтами!» — продовжив би жартувати герой американської комедії, та мені вже було не до сміху: я відчув, що повний песець підкрався на м’яких лапах і почав недобре тертися об мої ноги…