Олег Сенцов - Жизня

Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту — щоби попіл однесло в море, а не розтрусило по палубі, бо ще якийсь малолітній нахабний балакун, весь у діда онучок, прокоментує вимітання моїх останків так: «Із цим старим завжди було багато клопоту!».

І хай віє вітер, і хай однесе прах у море. Але якщо буде дощ, то теж добре — усі скажуть: «Ба, добру людину ховаємо, раз дощ іде». Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

А якщо буде дощ і попіл трохи прилипне до урни, то теж добре. Щоправда, отой нахаба-внук зазирне в урну, побачить там трохи мокрого праху і скаже: «Ага, дідусь досі чіпляється за краєчок життя!». Та це пусте, урну теж — у море. Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами.

У мене була бабуся, і я її не любив. Так буває.

Буває ще, що ти народжуєшся жінкою, живеш у маленькому селі, усе життя працюєш, із чотирьох твоїх дітей виживає тільки одне, чоловік урешті-решт утікає до іншої, і ти залишаєшся сама. Щоправда, ще не зовсім — з дитиною. Дитина потім виростає, їде вчитися, потім в армію, потім одружується — і їде жити далеко-далеко, вже назавжди. І тоді ти зостаєшся зовсім одна. Я не уявляю, як це, і мені зовсім не хочеться це уявляти.

Син приїжджає дуже рідко, привозить онука чи онучку. Та вони гостюють недовго і знехотя. Потім тобі вже за сімдесят, син приїжджає востаннє, ви продаєте цей старий дерев’яний будинок, і ти переїздиш жити до нього — далеко-далеко, у кам’яний будинок. У ньому вже живуть, окрім сина, онук з онучкою й синова дружина. Вони всі тобі не раді. Та ніхто не ображає, терплять — це зветься «доглядати батьків».

Кімната окрема, нова, речі в ній усі старі, перевезені з дерев’яного будинку. Кімната невдовзі просякла й запахла старістю. Пенсію приносять справно, ніхто її в тебе не забирає й навіть не просить, її можна витратити на що схочеться. Хочеться зазвичай у магазин, іноді частину віддати синовій дружині — грошей завжди в усіх родинах не вистачає, і ця родина теж не виняток. Решта — на книжку, так треба. Ти це робиш, і сім’я, в якій ти живеш, це робить. Так треба, так надійніше.

Через день приносять газетки, їх можна почитати. Іноді кличуть дивитися телевізор у спільну кімнату. Їсти гукають регулярно. По суботах лазня і «Вам нічого не треба випрати?». Вечорами можна молитися, стоячи на колінах у старій нічній сорочці. Уночі — мочитися в літрову банку, — ходити на вулицю в туалет темно й холодно.

Ще можна писати листи — таким же бабусям, але далеко-далеко — й іноді отримувати відповіді. З роками листів слалося й отримувалося все менше.

Усі ці заняття займають небагато часу. Решту часу можна сидіти у своїй кімнаті біля вікна й дивитися. Усе видно: хто прийшов, хто пішов, хто підходив до хвіртки з того боку, хто виходив із цього, хто пройшов вулицею, хто проїхав. Вулицю, щоправда, видно погано, хвіртку краще, та зате вікно велике, зі шторами. За ними можна іноді ховатися, аби не бачили, що ти за всіма дивишся.

І отак дванадцять років. Так, дванадцять років… Дванадцять років бабуся прожила зі мною в одному домі. Що я про неї знав? Нічого. Вона про мене? Ще менше. Чи розмовляли ми з нею? Так. Про що? Ні про що. Вона чіплялася іноді зі своїми старечими розмовами, а вони мені були ні до чого, і я втікав од них або просто втікав. Вона була не дуже розумною, трохи противною, досить огрядною і старою, і я не любив її. Чи любила вона мене? Не знаю. Тоді я про це не думав, я був молодий, щуплявий, місцями розумний і трохи вихований, тому я не ображав її, а терпів. І тишком підсміювався. У цій родині всі з неї підсміювалися й часто дратувалися — через якусь причину або без причини. Вона надто не страждала, але й щасливою не була.

Онучка вийшла заміж, стала жити окремо, невдовзі в неї з’явилася дитина — правнук. Онучка з чоловіком мешкали неподалік і приходили часто в гості з візочком, в якому було дитинча. Дитинча було ще дуже мале й тому постійно спало, але бабуся все одно виносила зі своєї кімнати стільчик і швиденько всідалася поруч із візочком — це називалося «доглядати за онуками». Потім дитина підросла, і її доглядала вже синова дружина, яку жартома і через її новий статус теж почали звати бабусею. А старій бабусі правнука не доручали, їй узагалі мало що доручали в цьому домі — раптом щось не те зробить, а синовій дружині це не сподобається. Та бабуся все одно щось та примудрялася зробити — і, звісно ж, неправильно, і, звісно ж, синовій дружині це не подобалося.