Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Отож, один із них буцнув головою коня! Той впав! То був величезний кінь!

— Це схоже на фіґля, — мовив ропух.

— Я дала їм молока, а вони його порозливали!

— Ти дала Нак Мак Фіґлям молока?

— Ну так, ти назвав їх піксі.

— Не піксі, а піксями. Вони молока не п’ють, це точно.

— Вони звідти, звідки й Дженні? — поцікавилася Тіфані.

— Ні. Вони повстанці, — відповів ропух.

— Повстанці? Проти кого вони повстали?

— Проти всіх. Проти всього, — пояснив ропух. — Гаразд, бери мене на руки.

— Навіщо?

— Бо коло криниці стоїть жінка і підозріло на тебе дивиться. Поклади мене в кишеню, заради всього святого.

Тіфані схопила ропуха і усміхнулася жінці:

— Я роблю жабарій із висушених жаб.

— Як мило, люба, — відповіла жінка і поспіхом пішла геть.

— Це не смішно, — озвався ропух із фартушка.

— Та люди і так не слухають, — відказала Тіфані.

Тіфані сіла під деревом і витягла ропуха з кишені.

— Фіґлі намагалися вкрасти наші яйця і нашого барана, — сказала вона. — Та я їх завернула.

— Тобі вдалося щось відібрати у Нак Мак Фіґлів? — спитав ропух. — Вони що, похворіли?

— Та ні, вони були… досить милі. Вони навіть зробили мою хатню роботу.

—  Фіґлі зробили хатню роботу? — здивувався ропух. — Вони ніколи не пораються по хаті! Кепські з них помічники!

— А ще був вершник без голови! — продовжила Тіфані. — Без голови!

— Еге, це головна кваліфікаційна вимога, — сказав ропух.

— Що відбувається, ропуше? — спитала Тіфані. — Це фіґлі вторглися у наш світ?

Ропух мав збентежений вигляд:

— Міс Тік не хоче, щоб ти втручалася, — відповів він. — Вона скоро приведе підмогу…

— А вона встигне? — не вгавала Тіфані.

— Не знаю. Ймовірно. Але ти не…

— Я хочу знати, що відбувається!

— Вона пішла по відьом, — сказав ропух. — Вона вважає, що ти не повинна…

— Краще розповідай мені все, що знаєш, ропуше, — урвала Тіфані. — Тут нема міс Тік. Тут є лиш я.

— Інший світ зіткнувся із нашим, — сказав ропух. — Ну ось, розповів. Задоволена? Так вважає міс Тік. Але все відбувається швидше, ніж вона думала. Чудовиська повертаються.

— Чому?

— Бо нема кому їх спинити.

На мить запала тиша.

— Але ж є я, — промовила Тіфані.

Дорогою додому все було спокійно. Небо залишалось блакитним, вівці не мали наміру мчати в повітрі задом наперед, все було вкрите відчуттям розжареної пустки.

Щуроміх сидів на стежці, що вела до хати, в лапах він тримав здобич. Щойно він побачив Тіфані, то вхопив здобич у зуби і почав завзято бігати подвір’ям, підібгавши хвіст, як це роблять коти, що завинили. Тіфані поцілила в нього грудкою землі.

Добре, що це не блакитно-рудавий чоловічок у нього в зубах.

— Ви тільки на нього подивіться, — сказала Тіфані. — Оце так халамидник! Як би я хотіла, щоб він не ловив пташенят! От безсоромне!

— В тебе ж нема капелюха, чи не так? — озвався ропух із кишеньки фартуха. — Ненавиджу, коли нічого не видно!

Вони зайшли у молочарню, де Тіфані зазвичай могла побути на самоті вдень.

В кущах неподалік дверей було чутно, як хтось стишено перемовляється. Говорили приблизно таке:

— І шо відьма сказала?

— Вона сказала, шо хоче аби котиско перестав лапати бідних пташенят.

— І всьо? А шоб йому! Та то ся зробе!

Тіфані щонайделікатніше посадила ропуха на стіл.

— Чим тебе годувати? — спитала вона. Тіфані знала, що правила доброго тону велять пригощати гостей.

— Я призвичаївся до слизнів, хробаків і всякого такого, — сказав ропух. — Це було непросто. Та ти не хвилюйся, якщо в тебе такого нема. Гадаю, ти не чекала ропуха в гості.

— Можу я запропонувати трохи молока?

— Це дуже чемно з твого боку.

Тіфані принесла молока і налила трохи у мисочку.

Вона спостерігала, як ропух повз до мисочки.

— Ти був прекрасним принцом? — спитала вона.

— Ага, так, мабуть, — відповів ропух, сьорбаючи молоко.

— То чому міс Тік тебе зачаклувала?

— Міс Тік? Та вона не змогла б, — відповів ропух. — Це серйозні чари — обернути когось на жабу, але залишити людську свідомість. Ні, це зробила фея-хрещена. Ніколи не задирайся із жінкою, що має паличку із зіркою на кінчику, моя панно. Вони схильні до нападів люті.

— Навіщо вона так вчинила?

Ропух збентежився:

— Я не знаю, — сказав він. — Ця вся історія оповита загадкою. Я тільки знаю , що колись був людиною. Принаймні мені так здається. Мені аж сироти від цих думок виступають. Іноді я прокидаюся посеред ночі і думаю: чи я справді був людиною? Чи ж я був просто ропухом, і вона змусила мене думати , наче колись я мав людську подобу? Оце справжні муки, еге ж? А що, як мені нема на що обертатись назад? — ропух глянув на Тіфані своїми жовтими схвильованими очками. — Зрештою, обернути ропуха на людину значно простіше, аніж стошістдесятифунтову людину у восьмиунцієву жабу? Правда ж? Куди ж подіти зайвий матеріал, ось це не дає мені спокою! Це ж, розумієш, просто відходи! Ось це мене непокоїть. Тобто, в мене є пара спогадів із людських часів, але чи це справді мої спогади? Чи це просто думки? Як впевнитись, що вони справжні? Якось я з’їв слимака з душком і прокинувся серед ночі від крику, але то був не справжній крик, а квакання. Дякую за молоко, дуже смачне.