Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло.

Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди.

Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички.

Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися.

Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро.

«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!»

Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек.

«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні».

— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати!

Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло.

Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів.

Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць.

— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду.

— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана.

З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту.

Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі.

Тіфані задумливо повернулася до молочарні.

Та масло вже було збите. Власне, не просто збите, а сформоване у дюжину золотавих полінець, виставлених рядочком на мармуровій плиті, яку вона використовувала для виготовлення масла. І на кожному — гілочка петрушки!

«Вони домовики?» — дивувалася вона. Книжка «Казок про фей» пише, що домовики селяться вдома і виконують домашню роботу взамін на тарільчик молока. Та на малюнку вони були зображені, як радісні маленькі істоти у довгих гостроверхих каптурах. Рудоволосі людці мали такий вигляд, що навряд би хто подумав, що вони взагалі те молоко колись куштували! Та, мабуть, варто спробувати.

— Так, — почала Тіфані вголос, знаючи, що за нею пильно стежать таємні спостерігачі. — Добре. Дякую. Я рада, що вам прикро за вдіяне.

Вона взяла одну з котячих мисочок із гори посуду в мийці, ретельно вимила, налила вранішнього молока, а тоді поставила на підлогу і відійшла:

— Ви домовики? — поцікавилася вона.

Повітря затремтіло. Молоко розхлюпалось по долівці, а мисочка полетіла шкереберть.

— Я це сприймаю як заперечну відповідь, — сказала Тіфані. — То хто ж ви?

Взагалі ніякої відповіді не прозвучало.

Вона зазирнула під мийку, а тоді глянула під сирними полицями. Вона вдивлялася у затягнуті павутинням темні закутки кімнати. Здавалося, що там нікого не було.

Тож вона подумала: «Здається, мені потрібна наука вартістю у ціле яйце, і то швидко…».

Тіфані сотні разів йшла звивистою стежкою, що вела з ферми до села. Пів милі завдовжки і з проторованими впродовж століть коліями, більше схожими на яри, що у дощову погоду стікали по цьому крейдяному ґрунті молочними струмками. На півдорозі вона почула шурхіт. Кущі зашелестіли, хоч і вітру не було. Жайворонки стихли, — і хоч вона до того й не зауважувала їхнього співу, їхня мовчанка її вразила. Нема нічого гучнішого, ніж стихла пісня, яка лунала завжди.

Коли вона підвела очі до неба, то дивилася наче крізь діамант: воно іскрилось, а повітря так швидко охололо, наче враз зануритись у крижану купіль.

Сніг лежав під ногами, сніг вкривав кущі. Чутно тупіт коней.

Вони було неподалік, у полі. Кінь мчав галопом крізь сніги — тут, за кущами, які раптом обернулися на білу стіну.

Тупіт ущух. Хвиля тиші, а тоді — кінь, ковзаючи по снігу, з’явився на стежці. Кінь повернувся боком, і вершник опинився лицем в лице з Тіфані.