Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Каміні, — підхопив другий схвильовано.

— Ми залізли під твою курку, щоб зігрітисі, — пояснив перший. — І там то лежало. Ми думали, шо то каміні. А от чого та бідна курка так кудахкала!

— Кудахкала, так, — сказав той другий, киваючи в запалі головою.

— То ми так позбиткувалисі з біднятка, йой…

— Ану покладіть… яйця… на місце , — мовила Тіфані чітко і повільно.

Той мовчазніший штурхнув того балакучого:

— Ліпше роби, як вона каже, — сказав він. — Диви, яка злюка. Не тре задиратися з Болячками, а та о ше й відьма. Вона гепнула Дженні пу гулуві, а то ше нікому не вдавалосі.

— Ай, я про то забувсі.

Обидва чоловічки акуратно поклали яйця на місце. Один навіть похукав на шкаралупку і демонстративно протер яйце потріпаним подолом кілта.

— Ніякої шкоди, панюсю, видите? — сказав він і зиркнув на того другого чоловічка. А тоді вони зникли. В повітрі зачервонівся рудий вир, і солома замелькала в повітрі, а тоді навстіж відчинилися двері курника, і їх не стало.

— І я панна! — крикнула їм услід Тіфані. Вона поклала курку на яйця і пішла до виходу. — І я не відьма. Ви якісь казкові істоти? А де наші вовки, ой, вівці? — додала вона.

Відповіді не було, а дзенькіт відер з-під хати знаменував, що вже почали прокидатися домочадці.

Вона схопила книжку «Казок про фей», задмухала свічку і попрямувала до дому. Мама розпалювала вогонь і спитала, де це Тіфані була, а та відповіла, що почула шум у курнику і пішла перевірити, чи туди, бува, не пробрався лис. Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію.

Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз».

Власне, вона не зовсім була певна, що ж їй слід знати зараз.

На сніданок була каша. Вона поспіхом поснідала, прагнучи якнайшвидше повернутися на вигін і перевірити, як там баран. Може, лишилися сліди в траві, чи щось таке…

Вона підвела погляд, сама не знаючи, навіщо.

Щуроміх, що був собі спав коло печі, тепер сполошився і сів, вичікуючи. Тіфані відчула поколювання в шиї і намагалася розгледіти, що ж там побачив кіт.

На креденсі стояв ряд блакитних та білих дзбанків, які, по суті, ні для чого не використовувалася. Їх мамі залишила у спадок старша тітка: вона ними пишалася, бо ж на вигляд вони були гарні, хоч і ні до чого не придатні. На фермі було достатньо місця для гарних і непотрібних речей, тож їх берегли.

Щуроміх спостерігав за накривкою одного з них. Вона повільно підіймалася, а з-під споду виднівся рудий чуб і дві намистинки пильних очиць.

Вони сховалися, коли Тіфані затримала на них погляд. Через мить почулося вовтузіння, і вона знову глянула вгору: дзбанок хилитався з боку в бік і здіймав хмаринку пилу з креденса. Щуроміх дивився на це збентежено.

Вони направду дуже швидкі.

Вона вибігла на вигін і озирнулася навколо. Туман скрес і в долині прокидалися жайворонки.

— Якщо баран зараз же не повернеться, — крикнула Тіфані кудись у небо, — то вам буде непереливки !

Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів:

— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос.

— Що буде нам непереливки!

— Ой, ой, ой! Ото халепа!

Тіфані, червона від люті, озирнулася.

— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи:

«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки».

— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу…

В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала.

Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі.

«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…»