Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння!

«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані.

То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями.

Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом!

—  Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками!

— Та тихо ти, а то всіх побудиш!

— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати!

— Що ти кажеш, які сулдати?

— В червоних мундирах, там о в кімнаті!

«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика.

Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка.

—  Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево!

— Людоньки! Та ту є тіло без голови!

— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби!

Скидалось на те, що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці.

— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо!

— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу!

— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло!

Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись.

Вона голосно прокашлялась.

—  Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти!

В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні.

Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч.

Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває».

Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла.

На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря…

Бабуня ні разу не загубила ягня. Ось один із ранніх спогадів Тіфані: ранньою весною однієї морозяної ночі мама стоїть коло вікна і тримає її на руках, понад горами мерехтять тисячі зірок, а одна зірка, блідо-жовта, із сузір’я Бабуні Болячки, петляє крізь темряву, вкритої ніччю долини. Яка б не була негода, а вона нізащо не піде спати, якщо якесь ягня загубилося…

Є лише одне місце, де можна мати хоч трохи власного простору, якщо в тебе велика родина, і це — вбиральня. В них була на три дірки, і туди йшли ті, хто потребував усамітнитись хоча б на хвильку.

Там була свічка, а на шворці висів минулорічний «Альманак». Друкарі знали, яка доля спіткає видання, тож друкували його на м’якому папері. Тіфані запалила свічку, вмостилася зручно і розгорнула книжку «Казок про фей». Сяйво гібридного місяця проливалося крізь серповидний виріз у дверях.

Книжка їй ніколи особливо не подобалась. Здавалося, вона їй диктувала, що Тіфані має думати та робити. Не сходь із стежки, не відчиняй дверей, ненавидь відьму, бо та зла . Ага, а ще — вір у те, що найкращий спосіб обрати дружину — за розміром туфельки.