Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги.

Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища.

Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила.

Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків.

На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом.

Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало — вриватися.

«Вторгнення почнеться тут», — так сказала міс Тік.

І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята…

Міс Тік зняла капелюха, запхала руку всередину і смикнула за мотузочку. Поклацуючи і поплескуючи, він обернувся на доволі поношеного солом’яного капелюха. Вона підняла з долівки паперові квіти й акуратно прилаштувала їх до капелюха. А тоді сказала:

— Хух!

— Ти ж не даси малій просто так взяти і піти? — спитав ропух, що сидів собі на столі.

— Як так?

— Вона, поза сумнівом, має Перші Погляди і Задні Думки. А це потужна комбінація.

— Вона трохи така всезнайка, — сказала міс Тік.

— Власне. Як ти. Вона тебе вразила, ну зізнайся? Я знаю, що так, бо ти була до неї недобра, а ти така з усіма, хто западає тобі в душу.

— Обернути тебе на жабу?

— Стривай-но, подумаю… — відповів саркастично ропух. — Шкіра краща, ноги — гарніші, шанси на поцілунок принцеси — в сотню разів вищі… так, будь ласка. Я готовий, моя пані.

— Ропух — то ще не найгірша подоба, — сказала міс Тік похмуро.

— Сама якось спробуй, — відповів ропух. — Менше з тим, мала мені сподобалася.

— І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові! Ти чув колись вислів: «Кожній землі — своя відьма»? Ось ця земля має, закладаюся. Крейдяна відьма? Нечувано. Відьми люблять граніт і базальт, тверду породу! Ти ж бо знаєш, що таке крейда?

— Певен, що ти мені зараз розповіси.

— Це шкаралупки мільярдів крихітних безборонних морських істот, що померли мільйони років тому, — вела далі міс Тік. — Це… крихітні кісточки. М’якенькі. Вогкенькі. Сиренькі. Та навіть вапно краще за це. Та вона виросла на крейді і вона … міцна і спритна. Вона вроджена відьма. На крейді! Немислимо !

— Вона гепнула Дженні по голові! — вигукнув ропух. — Та в малої талант!

— Можливо, та цього мало. Дженні не дуже розумна, — відказала міс Тік. — Вона має лиш перший рівень шкідливості. Та й вона розгубилась, опинившись у струмку, адже її домівка — стоячі води. Бувають значно, значно гірші за неї.

— Що це означає — «чудовисько першого рівня шкідливості»? — поцікавився ропух. — Ніколи не чув, щоб так її називали.

— Я ж не лише відьма, я ще й вчителька ! — сказала міс Тік, обережно припинаючи капелюха. — Тож я роблю класифікації. Записую все акуратно — двома кольорами, рівним почерком. Дженні — одна з істот, яку вигадали дорослі, щоб віднадити дітей від небезпечних місць, — зітхнула вона. — Якби ж вони тільки думали, перш ніж вигадувати чудовиськ.

— Ти маєш залишитися і допомогти їй, — сказав ропух.

— Але я тут абсолютно безсила, — відповіла міс Тік. — Я тобі вже це казала. Це крейда. І пам’ятаєш того рудоволосого? Нак Мак Фіґель говорив з нею! Застеріг її! Я в житті такого не бачила! Якщо вони на її боці, то невідомо, на що вона ще спроможна!

Міс Тік взяла ропуха і мовила до нього:

— Знаєш, що тут з’являтиметься? — спитала вона. — Всі ті істоти, замкнені у старих оповідках. Всі ті причини, через які слід триматися стежки і не відчиняти заборонені дверцята, не говорити заборонених слів і не розсипати сіль. Всі ці казки, що наганяють на дітей нічні жахіття. Всі ці чудовиська, що ховаються під найбільшим у світі ліжком. Є місце, де всі ці історії справжні і всі нічні жахіття — збуваються. І вони прийдуть сюди, якщо їх не спинити. Якби не Нак Мак Фіґлі, то я б уже хвилювалася. Кажу, як є: я піду по допомогу. На це піде два дні, якщо без мітли!

— Нечесно лишати її на самоті з ними, — кинув ропух.

— Вона й не буде сама, — відповіла міс Тік. — Ти будеш із нею.

— Ага, — сказав ропух.

Тіфані ділила ванну кімнату із Збиткою та Ганною. Вона прокинулася, коли ті лягали в ліжко, і лежала в темряві, прислухаючись до того, як стихало їхнє дихання і як їм снилися молоді вівчарі з голим торсом.