Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— І вона була відьмою, так?

— Всі к азали , що вона відьма, — відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу.

— Але ти так не думаєш?

— Гм… — скривилась Тіфані. — Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки.

— Місіс Окунець у тому ж лісі? — спитала міс Тік.

— Так.

— І люди думали, що це вона його вбила? — запитала міс Тік. Вона зітхнула. — Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього.

— Ніхто не казав нічого подібного, — сказала Тіфані. — Та, гадаю, так вони вважали.

— А його кінь повернувся? — спитала міс Тік.

— Ні, — відповіла Тіфані. — І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили.

Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів.

— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж?

— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб.

— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік.

— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила:

— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою.

— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік.

— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок.

— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік.

Тіфані обімліла:

— Звідки ви знаєте?

— Я уважно слухаю. То як, були?

Тіфані зітхнула:

— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота.

— Ти поховала кота?

— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя.

— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри.

«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!»

— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно!

Міс Тік мовчки кивнула ствердно:

— Що було далі?

— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно.

— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками.

— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані.

— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж?

— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів.

Міс Тік зітхнула:

— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією.

— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані.

— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою?

— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані.

«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»?

— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю.