Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіфані мовчки дивилася на ропуха.

— Знаєш, — сказала вона, — а магія — то набагато складніше, ніж я думала.

—  Пурх-пурх! Ціп, ціп! Ох, бідолашна я пташечка!

Тіфані підбігла до вікна.

На стежці, наче підбитий птах, кружляв фіґель. Він змайстрував собі щось на кшталт шматяних крилець і шапочку із солом’яним дзьобом.

— Ціп-ціп! Тьох-тьох! Сподіваюся, ту нема ніяких котисок! О, бідолашна я пташка! — верещав він.

А трохи віддалік Щуроміх, гроза усіх пташенят, підкрадався все ближче і ближче. Щойно Тіфані розтулила рота, щоб закричати, як кіт стрибнув і приземлився на синьолюдка всіма чотирма лапами.

Принаймні, туди, де синьолюдок щойно був, — бо той, виписавши в повітрі сальто, приземлився Щуроміхові просто на морду і міцно вчепився йому у вуха.

— Ага! Котиску, попавсі! — горлав чоловічок. — А на тобі презентик від пташечки, ти, халамиднику!

І він добряче лупнув кота по носі. Щуроміх вертнувся і приземлився на спину, очі йому закотилися. Він тихенько попискував від страху, коли синьолюдок приземлився йому на карк і щосили верескнув:

— ЦІП!

Кіт зірвався на рівні лапи і, як це вміють тільки коти, прошмигнув рудавим видивом крізь відчинені двері і повз Тіфані у сховок під мийкою.

Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані.

— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося.

Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати:

— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай!

— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим.

— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена , що ніде його не бачила?

— Сам він сюди б не повернувся…

— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо!

Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір.

Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!».

І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців?

Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба.

Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів!

Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше…

Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт.

Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене.

Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав:

— Подивись-но коло річки!

…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами.

Це твоя вина.

Ця думка крижинкою застрягла їй у голові.

Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було.

— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила…

Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився .

Хай там як , додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво…

— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос.

Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку.