Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».

Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз.

Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку.

Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд.

— Та його там нема, дитино! — сказав тато.

— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані.

— А ти дивилася на другому поверсі?

— Так, і навіть на горищі.

— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось!

— Добре, тату.

Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку.

— Ропуше, ти там?

— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка!

— Справа термінова ! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги!

— О, гімняк , — сказав ропух.

— Перепрошую? — перепитала Тіфані.

— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух.

— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні?

— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має.

— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая?

— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух.

— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані.

— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не…

— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила?

— Ні, але…

— От і добре! То де фіґлі?

— Причаїлися. Тут людно ж, але…

— Як їх покликати? Вони мені потрібні !

— Але ж міс Тік казала…

—  Як мені їх прикликати?

— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном.

— Так!

— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік?

— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це?

— Лише пиво?

— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні.

— Міцне воно?

— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся.

— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш.

Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися.

Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку…

— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку.

Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день.

Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті.

Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала:

— Гаразд, виходьте!

З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі.

Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок.

Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка.

Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду.

— Це ви наносили води? — спитала Тіфані.