Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був.

Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала:

— Чим я можу вам допомогти, мій пане?

— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон.

— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка.

— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон.

— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете?

— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса!

— То ти намагаєшся поперти закон словом?

— Так, Бабуню Болячко.

Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала:

— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові.

Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там.

Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях.

Пес був волохатий. І мав іклища.

Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки.

— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз?

Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача.

— Побачимо, — відповіла Бабуня.

Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок.

Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив.

Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання.

Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця.

Переляканий пес намагався підвестися, але ягня знову подало сигнал, і сімдесят фунтів знавіснілої вівці щодуху, наче бійцівський баран, вгатило його головою.

Бабуня поставила Тіфані на землю і запалила люльку. Вона собі всмак попахкувала люлькою, а позаду неї тряслася хижка і скиглив та скавчав пес.

Небавом вона кивнула чоловікам. Ті відчинили двері.

Собака спромігся прошкандибати на трьох лапах заледве три фути, як ягничка мекнула і буцнула його так, що пес беркицьнув і лапами вкрився.

Пес лежав нерухомо. Він уже, здається, зрозумів, що буде, як він спробує підвестися.

Бабуня Болячка кивнула чоловікам, ті схопили вівцю і заволокли її назад до повітки.

Барон дивився на все це, роззявивши рота.

— Він же ж минулого року загриз кабана! — вичавив із себе він. — Що ви з ним зробили?

— Він поправиться, — відповіла Бабуня Болячка, вправно уникаючи відповіді. — Найбільше його болить уражений гонор. Та тепер він на овець і не гляне, закладаюся, — вона облизала великий палець на правій руці і підняла його догори.

Коли минуло зачудування, Барон теж облизав пальця і притис його до бабусиного. Цей знак був добре відомий усім. У Крейдокраї присяга на пальцях — то незламна клятва.

— Моє слово, закон поперто, — мовила Бабуня Болячка. — Пам’ятайте це ті, хто вершать долі. Пам’ятатимете цей день? Ви мусите.

Барон кивнув їй.

— Пам’ятатимете, — вела далі Бабуня Болячка. І вони з Бароном роз’єднали пальці.

Наступного дня Барон передав Бабуні золото, та це тільки формально була винагорода — насправді ж це був «Веселий Моряк» у золотій обгортці: пуделко дешевого і паскудного люлькового тютюну. А Бабуня курила тільки такий. Вона гнівалась, коли мандрівні крамарі довго не навідувалися і не було як поповнити запаси тютюну. Бабуню було не підкупити жодними скарбами світу, а от унція «Веселого Моряка» — ніколи не залишала її байдужою.

Все налагодилося після цієї оказії: доглядач не так сильно супився, коли орендна плата надходила із запізненням; барон став трохи ввічливішим із людьми. Батько Тіфані якось одного вечора, після двох пив, сказав, що Барону продемонстрували, що буває, коли вівцям уривається терпець, що все може враз змінитися, а мама цитьнула на нього, бо ж ніколи невідомо, хто де розвісив вуха.