Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли:

— Ая.

— І це ви наносили дрів?

Знову пролунав хор:

— Ая.

Тіфані витріщилася на них:

— І це ви вівцю вкрали?

Враз всі синьолюдки потупилися.

— Навіщо ви вкрали нашу вівцю?

Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках:

— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце.

Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала.

— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона.

На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць:

— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках.

— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали.

— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося?

— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки.

— А ще чим, браття?

— Бійками!

— А ще чим?

— Пиятикою!

— А ще?

Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на:

— Пиятиці і бійках!

— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття!

— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно.

— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут.

Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами.

— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати !

Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли.

— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися!

— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня!

— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту!

— Які кролі? — сказала Тіфані.

— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева…

— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше.

Тіфані підвелася:

— Замовкніть зараз же!

Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів.

— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху.

— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник!

— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці.

— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому.

«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?»

Тіфані вдихнула на повні груди.

— Моя мама плаче, — мовила вона, — і…

«…І я не знаю, як її втішити, — додала вона про себе. — Я кепсько втішаю — ніколи не знаю, що сказати». А вголос вона продовжила:

— Вона хоче, щоб він знайшовся. Дуже.

А тоді додала через силу:

— Він її улюбленець.

Тіфані зиркнула на шоломокрута, який почав було задкувати:

— По-перше, — сказала вона. — Я ж не можу називати тебе шоломокрутом, то ж скажи, будь ласка, як тебе звуть?

Нак Мак Фіґлі йойкнули, і Тіфані почула, як один прошепотів:

— Ая, та то відьма, я казов! Таке тіко відьма би спитала!

Шоломокрут озирнувся, сливе в пошуках підтримки:

— Ми відмовляємосі казати, як ми сі називаємо, — буркнув він.

Та хтось із задніх рядів гукнув:

— Тихо будь! Відьмі не відмовляют!

Малолюдець схвильовано глянув на Тіфані.

— Я — голова нашого клану, пані, — сказав він. — І я називаюсі… — він запнувся, — Пограбуйко, прошу пані. Але я тя прошу, не оберни то проти мене!

Ропух був тут як тут, щоб пояснити: