Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Рендольф Картер не постав перед золотим помостом, перед ним не сиділо ясновельможне зібрання коронованих, увінчаних німбами істот із розкосими очима, довгими мочками вух, тонкими носами і гострими підборіддями — істот, подібних до лика, вирізьбленого на горі Нґранек. Оніксовий замок на верхівці Кадата був занурений у пітьму, і господарів не було вдома. Картер дістався незвіданого Кадата, що серед холодної пустки, але не знайшов там богів. А все ж моторошне світло сяяло в тій залі — невеликій, найменшій у всьому замку, стіни і стелю якої заледве можна було розгледіти за імлою, що там клубочилась. Так, там не було земних богів, це правда, але не бракувало інших прихованих і незримих сутностей. Там, де немає нижчих богів, не обов’язково відсутні представники Інших Богів — звісно ж, оніксовий замок не можна було назвати ненаселеним. Але Картер ніяк не міг уявити того, в якій неймовірній формі з-понад всіх форм жаху його зустріне тутешній володар. Він відчув, що його тут чекали, і мимоволі замислився над тим, наскільки пильно увесь цей час за ним спостерігав повзучий хаос Ньярлатотеп. Бо саме Ньярлатотепу, жахові незліченних форм, страхітливій душі та посланцю Інших Богів, слугують грибовидні місячні потвори, і Картер згадав про чорну галеру, яка зникла, коли хід битви переломився не на користь жабоподібних тварюк на тій щербатій скелі серед моря.

Отак розмірковуючи, він стояв, похитуючись, серед свого жаского товариства, коли це, геть неждано, півтемний і неосяжний простір кімнати прорізало страхітливе завивання демонічної сурми. Тричі пролунав той оглушливий бронзовий клич, а коли вдалині захлинувся відгомін третього сигналу, Рендольф Картер побачив, що залишився сам. Він не мав жодної гадки, куди, навіщо і як зникли всі упирі та нічвиди. Знав лише, що раптово залишився геть один, і хай які незримі сутності, глузуючи, снували в темряві довкруж нього, вони не були з безпечного земного краю снів. Зненацька з найвіддаленіших закапелків зали долинув новий звук. Це також було ритмічне гудіння сурми, проте цілком відмінне від трьох пронизливих посвистів, разом з якими зникли моторошні когорти. У цих низьких перегуках відлунили всі дивовижі та мелодії неземних снів: то були екзотичні видива неуявної благості, що вчувалися у кожному несьогосвітньому акорді і невловимо-потойбічних модуляціях. Пахощі фіміаму впліталися в золоті звуки музики, а над головою зажевріло величне світло, його кольори в унісон до симфонічних гармоній сурем мінилися градієнтом, якого не знає земна гама. Віддалік запалахкотіли смолоскипи, а ближче, хвилями напруженого очікування, глухо загули барабани.

Із прозорих димчастих серпанків і хмар фіміаму виринули дві однакові колони величезних чорношкірих рабів у пов’язках на стегнах із переливчастого шовку. На їхніх головах, немов шоломи, кріпилися смолоскипи із блискучого металу, з яких кільцями диму підносилися пахощі незнаних бальзамів. У правицях вони стискали кришталеві жезли, на вершечках яких шкірилися різьблені химери, а у лівих руках несли довгі тонкі срібні сурми, в які по черзі дуділи. На їхніх щиколотках і передпліччях були золоті браслети, а між кожною парою браслетів на щиколотках тягнувся золотий ланцюжок, що стримував їхній крок. З першого погляду було ясно, що ці чорношкірі — із земного краю снів, проте не таким очевидним було припущення, що їхні ритуали та вбрання мають земне походження. За десять кроків від Картера обидві колони спинилися, і всі невільники водночас піднесли сурми до своїх товстих вуст. Залунав дикий, екстатичний рев, а за ним — іще дикіший вереск, який хором — з дивовижною майстерністю — здійняли чорні.

Тоді широким проходом поміж двох колон чорношкірих рушила самотня постать: високий, стрункий чоловік, з юним обличчям давнього фараона, у різнобарв’ї переливчастих шат, коронований золотим пшентом [79] Пшент, або па-схемті — корона давньоєгипетських фараонів, у якій поєднувались дешрет і хеджет — корони Верхнього і Нижнього Єгиптів. , що сяяв якимось внутрішнім світлом. Царственна постать наблизилася до Картера: горда постава і витончені риси смаглявого [80] В оригіналі слово «смаглявий» має також значення «темний, зловісний». обличчя наводили на думку про його схожість з темноликим богом чи скинутим із небес архангелом, а в очах ледь блискотіли іскорки, що видавали примхливий норов. Він заговорив, і в соковитих інтонаціях його голосу дзюркотіла лагідна музика потоків Лети.