Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Уже в сутінках вони дісталися до гірського хребта, що відділяє від цих земель Інґанок, і спустилися до тих дивних печер біля вершин, яких, за спостереженнями Картера, так боялися шантаки. У відповідь на наполегливе скавучання старійшин упирів, із кожної нори нескінченним потоком посипали рогаті чорні нічвиди, з якими упирі та нічвиди з їхнього війська якийсь час радилися переважно за допомогою химерної жестикуляції. Невдовзі з’ясувалося, що найкраще буде рухатися понад холодною пусткою, що лежить на північ від Інґанока, бо в північних околицях Ленґа повно непомітних пасток, яких побоюються навіть нічвиди; потойбічні сутності, які таяться у білих напівсферичних будівлях, що примостилися на дивних пагорбах, і які народні повір’я пов’язують з такими мерзотами, як Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп.

Ці мешканці вершин майже нічого не знали про Кадат, казали тільки, що на північ від них лежить якесь незнане диво, на сторожі якого стоять шантаки і витесані з гір вартові. Вони розповіли їм чутки про дивне викривлення простору, яке можна спостерігати на тих несходимих ліґах північних просторів, пригадали напівзабуті перекази про край, у якому вічно панує ніч, проте нічого не могли сказати напевне. Тож Картер із товаришами ґречно їм подякували і, пролетівши над гранітними верхів’ями до небес Інґаноку, опустилися нижче пелени сяйливих хмар, коли віддалік уже виднілися страхітливі недремні ґорґулії, які колись були звичайними горами, аж поки рука якогось титана не витесала жах із незайманих скель.

Там вони й сиділи страхітливим півколом, ноги їхні вгрузали в пісок, а митри пронизували осяйні хмари: моторошні, схожі на вовків, двоголові, з мордами, спотвореними люттю, і здійнятими вгору правицями, вони бездумно і похмуро споглядали межу людського світу, власним жахом оберігаючи підступи до холодних північних країв, які не належать людям. З їхнього підніжжя у повітря здійнялась величезна хмара зловісних шантаків, проте вони з несамовитим реготом полетіли геть, щойно в небі серед хмар замаячив авангард нічвидів. Армія помчала на північ від тих гір-ґорґулій, далі, безкінечними лігами похмурої пустелі, де не було жодного орієнтиру. Хмари відсвічували все слабше і слабше, аж поки зрештою довкола Картера не згустилася суцільна чорнота, проте крилані, вирісши у мороці підземель, ні на мить не зупинялися, оскільки вони бачили не очима, а всією поверхнею своїх слизьких тіл. Вони летіли все далі й далі, крізь вітри, які доносили до них химерні звуки та химерні запахи, летіли в найгустішу темряву, минаючи такі неосяжні простори, аж Картер замислився, чи й досі вони ще в земному краю снів.

Тоді зненацька хмари розступилися і над їхніми головами засяяли зорі. Внизу була незмінна чорнота, але бліді вогники у небесах, здавалося, сповнилися таким змістом і значимістю, як ніде інде. І річ була не в тому, що змінилися сузір’я, просто знайомі образи набули значень, яких вони ніколи раніше не мали. Усе сфокусувалося на півночі: кожна лінія, кожне зоряне скупчення мерехтливого неба стали тепер частиною розлогого панно, єдиним призначенням якого було поквапити спершу погляд, а потім і самого спостерігача рухатися вперед, до незвіданих таємниць і страхітливої мети, що лежить за межами крижаної пустки, яка все так само безкінечно тягнеться попереду. Картер глянув на схід, де раніше височів велетенський гірський хребет уздовж всього Інґанока, і у світлі зірок побачив той самий щербатий обрис. Зараз у суцільній смузі траплялися розриви, вона була нерівною, поміж крутоверхими скелями зяяли ущелини: Картер пильно роздивлявся кожен вигин і схил химерного силуету, який, здавалося, разом із зірками якоюсь незбагненною, проте нездоланною силою вабив на північ.

Вони мчали з величезною швидкістю, тож Картерові доводилося неабияк напружувати зір, щоб розгледіти щось унизу; коли це просто над пасмом найвищих гір щось величезне затулило зорі, щось, що летіло паралельно з їхнім військом. Упирі його також помітили, бо він почув, як вони навколо перемовляються, і сам він на мить було подумав, що то велетенський шантак, значно більший, ніж пересічний представник його виду. Проте невдовзі стало зрозуміло, що Картер помилявся, бо тінь, яка летіла над горами, ніяк не могла належати птахові з кінською головою. Обриси, що вимальовувалися на тлі зірок, хоч і вельми нечіткі, нагадували увінчану митрою велетенську голову, чи то радше пару величезних голів, які — дивовижа! — летіли без крил. Картер не міг розібрати, з якого боку хребта вона летить, але незабаром зрозумів, що ті обриси, які він бачить, — це ще не вся з’ява, бо у прогалинах скель вона заступала собою все зоряне небо.