Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А світло тим часом піднімалося вище і вище, аж поки не замерехтіло вже ледь помітно у найвищих сферах етеру, насмішкувато підморгуючи війську своїм вогником. На півночі тепер була тільки чорнота — страхітлива, кам’яна чорнота, яка простиралася від безмежних глибин до безмежних висот, і тільки блідий вогник недосяжно мерехтів на вершині всього світу. Картер уважніше придивився до нього і зрештою побачив чорнильно-темні обриси, які відтіняли цей вогник на тлі зірок. На тій титанічній вершині височіли вежі — моторошні вежі, увінчані банями, що наліпилися там жахливими суцвіттями і гронами, які не могли бути творіннями рук людських; бастіони і тераси, дивовижні та водночас загрозливі, здавалися маленькими чорними і безмежно далекими цятками посеред розсипу зірок, що диявольськи сяяли у найвищій точці надземної сфери. На вершині цієї найвеличнішої з гір стояв замок, який не могла осягнути жодна смертна думка, і в ньому палало те демонічне світло. Тож Рендольф Картер зрозумів, що його пошуки завершено, що перед ним — мета, задля якої він порушував усі табу і наважувався на зухвалі вчинки, перед ним — легендарний, неймовірний дім Великих Древніх на вершині незвіданого Кадата.

І, щойно про це подумавши, Картер помітив зміну траєкторії польоту їхнього війська, безнадійно захопленого вітрами. Тепер вони піднімалися круто вгору, і було очевидно, що цьому лету судилося завершитись в оніксовому замку, в якому сяяло бліде світло. Величезна чорна гора тепер була настільки близько, що її схил мчав повз них із неймовірною швидкістю, чи то пак вони мчали вгору, в чорноту, за якою вже не можна було нічого розгледіти. Похмурі вежі споночілого замку над ними все більшали й більшали, і Картер бачив усю нечестиву мерзенність їхньої безмежності. І могутні брили тієї мурівлі були досконало вирізані з копалень у тому страхітливому проваллі, що зяє у кам’яному пагорбі на північ від Інґанока, та припасовані безіменними робітниками, і такі були її розміри, що людина супроти неї поступалася мурашці супроти найбільшої земної фортеці. Розсип незнаних зірок понад міріадом увінчаних банями веж сяяв блідим хворобливим пломінням, немов понад похмурими стінами зі слизького оніксу западали вічні сутінки. Тьмавий вогник виявився єдиним освітленим вікном в одній із найвищих веж, і коли безпорадна армія наблизилася до самої маківки гори, Картеру здалося, що він помітив якісь неприємні тіні, що раз у раз пропливали повз ледь освітлений клаптик простору. То було якесь дивне склепінчасте вікно, і форма його була цілком чужа всьому земному.

Суцільна скеля перейшла у велетенські підвалини монструозного замку, а швидкість, з якою вони летіли вгору, здавалося, трохи зменшилася. Наблизилися масивні стіни, і на мить вдалося помітити велетенську браму, крізь яку й вони прослизнули досередини. У просторі титанічного двору панувала суцільна ніч, за якою запала ще глибша пітьма внутрішніх приміщень, коли колону прибульців поглинув великий склепінчастий портал. У непроглядних оніксових лабіринтах гуляли круговерті холодних вітрів, і Картер нізащо не зміг би сказати, які циклопічні сходи і коридори німотно простягаються на їхньому безкінечному шляху. Цей шлях крізь пітьму незмінно вів угору, і жоден звук, ні дотик, ані зблиск не порушив густу пелену таїни. І хай якою великою була армія упирів та нічвидів, вона все ж загубилася в неосяжних порожнечах більшої за будь-яку зведену людиною будівлі. І коли все навколо них нарешті освітилося тьмавим сяйвом тієї зали у вежі, велике вікно якої правило їм за маяк, Картер нескоро зумів розгледіти далекі стіни та стелю, яка губилась у вишині, і зрозуміти, що він уже більше не у безмірі зовнішнього світу.

Рендольф Картер сподівався увійти до тронної зали Великих Древніх з гідністю, з гордо піднесеною головою, у супроводі поважної свити упирів, і вознести богам свої молитви, молитви людини, вільної і впливової серед сновид. Він знав, що смертному може бути під силу впоратися з Великими Древніми, і сподівався, що йому пощастить, що Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп не пильнуватимуть за Землею, не прийдуть їм на допомогу у вирішальну мить, як це вже не раз бувало раніше, коли людським очам траплялося побачити земних богів у їхньому домі або на схилах їхніх гір. А зі своєю страхітливою свитою Картер, за потреби, сподівався впоратися навіть з Іншими Богами, знав-бо, що упирі не мають володаря, а нічвиди слугують не Ньярлатотепу, бо пан їхній — лише одвічний Ноденс. Проте зараз він бачив, що Кадат серед холодної пустки повниться темними дивами і безіменними сутностями, що Інші Боги недремно вартують нижчих, слабших від себе земних богів. І хоч вони не владні над упирями та нічвидами, а все ж шалені та безформні химородини з позасвіту можуть їм наказувати, коли настане в тому потреба, тож до тронної зали Картер зі своїми упирями увійшов не вільним і могутнім сновидцем. Їх занесли досередини страхітливі зоряні вихори, притягли незримі жахи північної пустки, і коли, скоряючись якомусь безмовному наказу, вітри вщухли, вся їхня безпорадна серед цього моторошного світла армія, що потрапила у полон, заніміло впала на оніксову підлогу.